Пекло на землі - Віталій Юрченко
І тут саме відбувалась перша муштра. Мордували нас немилосердно. Недолуге начальство не вміло дати ради півтора тисячам людей. Виладнали вздовж перед вагонами в вузенькому затінку – не вміщаємось. Перевели в ширшу площу між двома деревляними колибами на стоптане місце – тісно, нема де перекличок робити. Повели на широку площу-вируб, на ще незачеплений від зими сніговий ґрунт. Знов почалося барахтання й купання в снігових глибах. Минуло цілої півгодини, поки ми, зробивши не більше 15 – 30 кроків, у сніговому морі «занялі места».
Гадали, що перелічать і поведуть десь на людяне місце. Але… щойно починалася робота. Виладнали строго по 20, перелічили ряди, а далі перевірка за списками. Виголошували прізвище, а арештант додавав ім’я й по батькові. Тягнулась вона з півтори години, бо босяки й тут крутили. Кожний мав по двоє прізвищ та кілька імен: назвуть прізвище – ім’я не сходиться; підкажуть ім’я – по батькові не так. Через них вийшла морока: «наліцо» всі люди є, а за списком багато бракує; десяток виявилось зовсім безіменних, що не признавались – хто вони й звідкіль, гадали, що вкрутять. Та не вдалося: їх виділили в групу «сомнітєльних» і повели до «управленія».
Стали нас знов викликати та переміщати в нове місце, знову на неторканий сніг. Звідтіль згодом переводили назад по одному, перевіряючи речі. Лють брала страшенна. І який ідіот міг припускати, що в вагоні можна було щось небезпечного добути?..
Виладнали нас густо й старший скомандував:
– Кто служіл у войсках ГПУ, – вихаді наперьод.
Слово «ГПУ» вразило неприємно; видно, й тут не дадуть його забути. Вийшло 4 людей.
– Мало, мало, – промовив старший. – Кто служіл в ГПУ постоянно ілі врємєнно сотруднічал – вихаді на правую сторону. Вихаді, нє опасайся: для тєбя лучше будет.
Вийшло ще 5 чоловік.
– Мало. Комсостав[52] Красной армії – вихаді на левую сторону.
Вийшло 15. І цих «мало». Їх записали й повели до «управлєнія».
– Кто желает служіть в охране – вихаді в сторону.
Не виступив ніхто.
– Нет желающіх? – здивовано запитав старший.
– А кого ж стерегти? – запитали ззаду.
– Как каво? Рабочіх…
– Від кого? Від вовків, медведів? – допитувались недогадливі.
– Да нет. Саміх себя, чтоб, значіт, порядок на работе бил…
– То на віщо ж охрана? Може старшого, десятника, чи якогось іншого…
– Чи це такого треба, щоб багнетом підганяв? – догадувався дехто.
– К чему здесь разсуждєнія? Нужна охрана і канєц. Конвоїр будет получать обмундірованіє, лучшую піщу, даже жалованіє. А главное – скореє срок отбудет за добросовєстную службу.
– Ого, купують охорону за добрі гроші.
– Щоб без жалю гнув свого брата.
– А раз заплатять, то й вимагатимуть.
– За гроші завжди рука твердіша й легша.
– Ану там, тіше. Кто желает – вихаді. Жалеть не будеш. Лучше с вінтовкой стоять, чєм балана (дерево) таскать.
І по роздумі з лав потрохи стали виходити. Набралось чоловік понад 80. Їх списали, оглянули, перепитали уважно – за що й на кілько літ засуджений, і декого в «управлєніє», а декого назад у лави. Пішло до «управлєнія» найбільше босяків: вони цілком відповідали вимогам «конвоїра», зате селянських хлопців, засуджених за контрреволюцію, не взяли: це «падозрітєльная статья».
Після цього нас ще раз перекликали. А мороз добирався до самого мозку, викручував у задубілих ногах, як довгим сверлом. Читач не уявляє, що то за мука була весь день простояти в снігу, наче в грузькій трясовині, де ні повернутись, ні ступити, хіба лиш вихилятися на місці та крутити пальцями в чоботях. Я був у тоненьких хромових чобітках і з півдня вже ніг не чув. Пригадалась стара тиранська кара – заморожувати людей: наша цілоденна стоянка далека від того не була. Половина людей лежала на снігу, і ніякі заходи конвоїрів не могли «прізвать к парядку». Двох в’язнів коло нас підняли закоценілих. Одного відтерли, а другий – дідок так і загинув. Усі здіймали руки – благали Бога, щоб якнайскорше кінчалась ця ідіотська процедура-мука.
Смеркло зовсім, коли розбили нас на партії й повели лісом. Тяжко було копатися вузенькою стежкою в зграсованім снігу. Але раді були, що йдем: ноги стали відходити. А що то була за хода? Через кожного півкільометра зупинялись «подтянуться». Конвоїри боялись, щоб хто в снігу не залишився. Втеча ледве кому і в голову приходила. Кругом ліси, під ногами океяни снігу, Бог зна – де ми? В Харкові ходила чутка, що на Соловецький острів, аж тут щось інакше. Везли нас, як у зашитому мішку. Зупинялися лише ночами, вагони наші завозили геть від станцій у тупець і під суворим доглядом не підпускали ні живої душі. Отже, хто може зорієнтуватись – де ми?
Стомлені, мокрі до голого тіла, аж опівдні другої днини приплелись ледве живі на «пересильний пункт». Скомандували «отдохнуть». Ми розташувалися здовж дороги на речах. Перед нами дивна картина. Площа в 5 – 6 гектарів, окружена височенним лісом, була завалена людьми, деревом, речами. Партії людей стояли на дорогах, спочивали, викачуючися в снігу, чекали чогось у черзі. А в середині пункту кипіла робота. З усього видно було, що тут недавно зачалось життя. Похапцем рубали дерево, зволікали його до будівель, обробляли наспіх десятки швидких рук і зразу ж тягнули на стіни. Сотні сокир, плечей, здвигали будови, як машина. Не мудра то була робота. Зрубав, приволік, перерізав, обсік гілки, підніс, зробив зазубень і є; вставив таких дерев десяток, прорубав 2 – 3 дірі і є сніги; накрив деревом чи корою і є дах. На наших очах, як з-під землі, виросли два «бараки».
Перед одним бараком, не цілком ще закінченим (не встигли даху доробити), виладнали нашу групу. Звичайно, перекликали, обшукали, повідбирали гроші, документи й «захаді».
Чудно було заходити в таку будову. Ще тиждень тому тут не було ніяких людських слідів; природа марила первобутним життям, хіба іноді рик дикого звіря порушував цю споконвічну сплячку. Ще два дні тому тут міг знайти найкраще пристановище медвідь чи інший владар полярної півночі. Ще сьогодні ранком росла тут горда і розкішна сосна, безтурботно купаючись в снігах… І враз це споконвіків дике місце під немудрим цюком сокири й пилки перетворилось в житло людини…
Чудно здавалось… Але зайшли в цей пролетарський «храм поправи». Середина була не привітніша. Зі щілин дуло, на підлозі, стінах, нарах товстелезні шари криги, повітря пересичене живицею, температура така ж, як і надворі. Не впливали на теплоту ні ми, як оселедці – 704 чоловіки, ні дві печі, розпалені до білого. Хтось практичний не в жарт застерігав: «Не ставайте коло печі, бо простудитесь». І справді, як станеш коло печі, то спереду пече, а ззаду морозом проймає.
Ще й половина не притулилась у бараці, як наказали «в очередь реєструватись». Хотів кожний цього позбутись та скорше спочити. Стало
