Ключ - Василь Миколайович Шкляр
— За удар грому. Від якого не страшно померти.
Ми швидко хмеліли‚ нам так добре було‚ що я готовий був обняти свого дорогого Кінг Конга‚ готовий був закупити всі банани‚ які були в Каміли‚ для цього добросердого примата‚ котрий замість бананів‚ мабуть‚ їв тільки груші‚ через те й голова його стала велетенською грушею‚ а що подарувати вам‚ мій дорогий майоре‚ — хочете? — я зніму із погонів свою зірку і причеплю вам‚ ви станете підполковником і вже не будете так запобігати перед Жорою‚ заглядаючи йому в рот.
Визнаю‚ я був несправедливий до пана майора‚ адже Жора розповідав такі цікаві речі‚ що я й собі наставив вухо:
— Я ніде так не наїдався винограду‚ — казав він (ну от‚ а я, дурний‚ про банани)‚ — ніде так не наїдався винограду‚ як в Афгані.
То був клас! Я й Вовці‚ молодшому братові, написав: забриють в армію — просися в Афган‚ не пошкодуєш.
— Винограду‚ — хмикнув майор. — Ти шо‚ чокнутий? А стріляють кругом. Не страшно?
— Нє‚ — сказав Жора. — Вір не вір‚ мені було зовсім не страшно.
Погано тільки‚ що‚ коли стріляють‚ у бетеері смердить.
У мене запаморочилося в голові. Не від вина‚ а від прикрої згадки. Найманці‚ які покинули мене в калюжі крові‚ теж про ходили вишкіл Афгану. Непритомніючи‚ я ще почув краєчком свідомості‚ як один пропонував відрізати мені вуха і ніс. Пам’ятаю‚ як, прийшовши до тями‚ я обмацував себе і дивувався‚ що вони цього не зробили‚ і дивився у дзеркало на закривавлене обличчя‚ радіючи‚ що вони не наважилися відрізати мені вуха й ніс.
— Ти пам’ятаєш‚ як я тобі ворожила на кавовій гущі? — спитала Сана.
— Так‚ але щось тут не в’яжеться.
— В’яжеться‚ — тихо сказала вона. — Усе в’яжеться. Навіть твоя стаття про людоїдів сюди підходить.
— Не вигадуй.
— Я про голод. Але не про той.
— Сано‚ не шепчи. А то люди подумають‚ що тут завелися шовкопряди.
— До чого тут шовкопряди?
— Коли вони їдять листя шовковиці‚ то здається‚ ось так шепочуть.
— Давай вип’ємо за шовкопрядів‚ — сказала вона. — Це мудрі істоти.
До бару зайшов сам Саватій. Я думав‚ у нього покотиться слина‚ коли він дивився на Сану. Однак це не була розгнуздана хтивість‚ на його рожевому обличчі проступав навіть дівочий сором‚ і Саватій‚ киваючи нам на знак привітання‚ зніяковіло відвів очі.
Він подав майорові короткопалу руку‚ яка більше пасувала б Жорі‚ а майор‚ перш ніж її потиснути‚ виструнчився‚ наче я віддав свою зірку не йому‚ а Саватію.
— Чого так скромно? — спитав господар мотелю «Млин»‚ оглядаючи їхній стіл.
— Я‚ Саво Даниловичу‚ вже свічуся від фосфору через твою рибу‚ — пожартував майор. — Коли колотимеш кабана?
— Жарко‚ — сказав Саватій. — Хай трохи похолодає. Ніякий дурень у спеку не коле свиней.
— Де ти бачиш ту спеку? — здивувався майор.
— А що‚ Саво Даниловичу‚ — стромив свого носа Жора‚ — Петрович подав непогану ідею. Я б оце й зараз випив штаканчик гарячої крові. Ти‚ Петровичу‚ любиш свіжу свинячу кров?
— Як п’яний‚ то люблю‚ — засміявся майор підполковник Петрович‚ ще не знаючи‚ що я його достроково підвищив у званні. — Якби трохи рідша‚ а то дуже тягуча й солона.
— Ну‚ то будеш їсти кров’янку‚ — сказав Жора. — Ти ж любиш кров’янку?
— Я все люблю‚ якщо є горілка‚ — знов засміявся майор підполковник.
— Як так припекло свіжини‚ то заріжеш барана‚ — сказав Саватій Жорі. — Свиней улітку не колю. Заріжеш барана і зробимо шашлики. Мілю! — гукнув він. — Принеси ще пляшчину‚ бо я сьогодні іду на цілу ніч. Треба зігрітися.
— А що‚ не можна кинути сіті й піти додому спати? — здивувався майор підполковник.
— Ні‚ — сказав Саватій. — По перше‚ твої шмаркачі крадуть сіті. А по друге‚ зараз така фаза місяця‚ що риба йде тільки в китайки[30]. А по третє‚ я люблю ночувати на річці.
Сана торкнулась моєї руки.
— У мене теж ідея, — сказала вона. — Зараз ми всього наберемо і підемо в наше гніздечко.
— Добре‚ — сказав я. — Візьмемо ящик мартіні‚ мішок бананів і підемо в наше гніздечко.
— А перед тим трохи погуляємо надворі.
— Трохи погуляємо надворі‚ — сказав я‚ наче був її відлунням.
Каміла охоче напакувала нам кульки‚ і коли ми зійшли униз‚ я сказав Сані‚ щоб вона почекала‚ поки я все це занесу в кімнату‚ а потім ми погуляємо. Ні‚ сказала вона‚ я піду з тобою. Сана від мене не відходила ні на крок.
Гуляти ми пішли уздовж річки — у протилежний від мосту бік; було темно і прохолодно‚ берегом в’юнилася вузенька стежка‚ однак ми поміщалися на ній удвох.
— Я впізнала його одразу‚ — сказала Сана.
— Кого?
— Саватія‚ кого ж іще.
Я спершу чомусь подумав про Жору. І зрозумів‚ чому не розповів Сані про те‚ що бачив його біля «свого» будинку. Якби вона запитала‚ що б я робив‚ аби раптом його догнав‚ я б не знав‚ що відповісти. А й справді — що б я робив?
Річка дедалі ширшала‚ очевидно, десь нижче за течією її перегачувала гребля. Праворуч від стежки тягся сосновий ліс‚ який усе ще шумів верховіттям (дув горішняк)‚ а ліворуч темніла широка річка‚ і в її очеретах теж ворушився вітерець.
Місяць ще не зійшов‚ хоч я не проти був подивитися‚ у якій він фазі‚ що риба йде тільки в китайки.
Вибираючись на прогулянку‚ ми не зважили‚ що від річки так тягтиме прохолодою‚ і незабаром я відчув‚ що Сана тремтить.
Десь далеко скинулася велика рибина — вона так гучно вдарила по воді‚ що здалося‚ ніби у річку впала людина.
Я пригорнув Сану
