Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
— І ви вирішили рятувати честь, жертвуючи своїм коханням до моєї сестри, якщо це взагалі було кохання?
Тут мала господинька покривила душею. Ніколи, а тим паче тепер, не мала сумніву, що Мажарин любив Славу. Не знала чому, але мала насолоду в тому, щоб зробити боляче тому тюхтієві. А може, в такий дешевий спосіб хотіла бодай трішки помститися за сестру?
Мета була досягнута. Стріла ранила глибше, ніж можна було сподіватися. Аж очі зайшли бідоласі вологою.
— Моє становище таке незавидне, панно Олю, що знущання наді мною не принесе вам жодної сатисфакції. Якщо я взагалі любив Славу! Як це жорстоко, Олю, з вашого боку! Ви добре знаєте… не хочеться мені вірити, щоб ви цього не відчували, що Слава була і залишиться для мене єдиним ясним променем у моєму житті. Мій єдиний і найбільший гріх перед нею, що я надто довго надумувався та вирішував, як вийти з тієї заплутаної ситуації. Це була моя велика, непростима помилка, за яку я зрештою дорого заплатив. Я мусив видатись їй таким морально вайлуватим, таким нікудишнім, що вона злякалася мене. І поки я, дурень, розмірковував, вона випурхнула у широкий світ. Ви кажете, панно Олю, що заради гонору я жертвував своїм коханням до Слави. Воно було трохи інакше. А навіть коли б так, як ви думаєте, я однаково не міг би інакше поступити. Я, коли хочете знати, — жертва ментальності[75] свого середовища. Цілі покоління, хочу сказати, виховання цілих поколінь складалося на оте власне поняття честі. Я про це не любив говорити, але ми походимо із зубожілої загумінкової шляхти. Брат моєї матері пустив собі кулю в лоб, бо не міг на означену годину віддати картярського боргу. Мій дід був інвалід без ноги. Прострелив його поміщик у день дідового шлюбу, бо той не захотів своїми кіньми поступитися кареті пана. Мої батьки були майже селяни, але традиції шляхетського середовища ще мали місце в нашій родині. Тато мій ходив уже босий, але з камізелькою — єдиною ознакою його соціальної належності — не розлучався й у спеку. Всі діти моїх батьків отримали вишукані, не мужицькі імена. Але пощо я вам це говорю? Я — інтелігент. Слава богу, з тих, що вже відмирають. Інтелігентщина. Такі, як я, власне, й є ті тріски, що летять, коли рубають ліс. Коли Слава покинула мене, я знаю, що це — назавжди, без вороття. Боже мій, один-однісінький день треба було зачекати. Коли вона поїхала, мені не було вже чого втрачати. Тим паче, що ця справа теж вимагала остаточного полагодження. Мені колись говорила Слава, що зі мною можна ходити лише по гладкому…
«Слава мала рацію. Ти не для неї. Інтелігентщина. Бідний ти. Але сестра моя любила тебе. Чому твоя жінка не позвужує тобі комірців? Будь здоровий, швагре. Не було б нам зле разом».
— До побачення, докторе, — Ольга машинально оглядається, чи не залишила чогось, що мала при собі. Нічого. Сумка в руках, а крім неї, нічого більше не мала. — Перепрошую, що вдерлася до вас, але мені… для мене особисто… я не можу вам цього точніше пояснити… для мене треба було конче вияснити причину, чому ви розійшлися з моєю сестрою. І я рада, що воно сталося саме так. Ще раз перепрошую.
— Я хотів би передати пані добродійці моє ушанування, але не знаю, чи маю право на це. Пані добродійка дуже гніваються на мене?
— А ви хіба не знаєте нашої мами? Вона не може ні на кого довго гніватися. Могло їй боліти, що так вийшло. Тим більше, вона переконана, що це ви покинули Славу.
— Господи, — прикрив долонею очі, — що за кошмарне непорозуміння!
— Ще раз до побачення і перепрошую, пане докторе.
— Не кажіть мені «пане», і перепрошувати мене нема за що. Це я винний перед Славою і всією вашою родиною.
— Ви не винні, докторе.
— Хочете сказати, що людина не винна в тому, що народилася моральною калікою?
Нога за ногою повертається Ольга тінистою стежкою старого саду. Як же ж це помилково думати, ніби ті, що живуть під однією стріхою, добре знають одне одного! Стільки років її ліжко стояло поруч з Славиним, а що знала вона про неї, як характер, до історії з Мажариним? Конопелька з кучмою розпатланого волосся. «Дівчина з м'ячем», — сказав колись про Славу мандрівний фотограф, коли побачив, як та здоровенна дилда гасала з м'ячем. Енфан терібл[76], який міг при гостях поставити запитання невпопад чи проговоритися про те, про що при сторонніх треба було б змовчати.
Видно, те істотне в людині досить важке і тому осідає на саме дно душі, тільки сильний струс може проявити його.
Коли Олена довідалася, що Ольга мала розмову з доктором Мажариним, вона перш за все злякалася.
Боженьку, чого ходила туди Ольга? Допоминатися правди? Жебрати за сестру, коли вже й так запізно? Чому не порадилася з нею, матір'ю, заки зважилася на цей крок?
— Чого мама відразу припускає найгірше? Чому мама думає, що я позбавлена всякої родинної гордості? А мамця знає, що то Славка, — чує мама? — Славка зірвала з ним. Не він її покинув, а вона… вона, мамо, покинула його.
Це така новина для Олени, що вона просить Ольгу повторити повільніше й ясніше.
— Чекай, чекай… Як ти кажеш? Вона покинула його? Вона його не хотіла? А як же ж Славуся могла не хотіти його, коли вона любила його? Цього я зовсім не розумію! Любити й покинути?
— Мама не розуміє. Правда, що Слава любила Севера, але його характер був не для неї.
