Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан

ось ми з другом сидимо тут— на чиїйсь квартирі, посеред чиїхось меблів, посеред кетчупу й шоколаду— і ледве виживаємо. І знаєте чому? Просто тому, що ми вже другий день шукаємо нашого друга, нашого друга Карбюратора, і знаєте, чому ми його шукаємо? Тому що в нього,– я важко добираю слова,– пару днів тому загинув тато, власне, не тато, а вітчим, хоча яка, в хуя, різниця, він у нього загинув, і ми не можемо цього довбаного Карбюратора знайти вже другий день, і нам від цього так хріново, що ми сидимо й жеремо все, що нам трапляється під руку, розумієте? Тому що ми напхані табаком і драпом, портвейном і спиртом, і мені особисто це вже поперек горла стоїть, у прямому значенні цього слова.

– Ага,– нарешті вставляє слово ведучий,– отже, у вашого друга загинув тато.

– Вітчим,– поправляю я.

– Один хуй,– нетерпеливо говорить ведучий.– І ви від цього п’єте горілку і вживаєте легкі наркотики?

– Ні,– кажу,– не зовсім. Горілку ми п’ємо просто так, розумієте?

– Розумію,– не зовсім впевнено говорить ведучий.

– Причому давно,– додаю я.– І знаєте, я так дивлюся, що все це нічим хорошим не закінчиться, тому що ми просто потрапляємо в якісь ями, ви розумієте, про що я кажу? Усе частіше й частіше, цих ям стає все більше й більше, я вже просто не в змозі вибиратися з них, вони засмоктують. Я чим далі, тим болючіше і болючіше в них падаю, ви розумієте, про що я вам тут говорю? Так ніби все нормально, ми ось тут сидимо і слухаємо вашу дурацьку радіопрограму і навіть ваших міліціонерів послухали…

– Яких міліціонерів?– не розуміє ведучий.

– Не важливо,– кажу,– але річ не в цьому, знаєте? Річ у тому, що все одно це нічим хорошим не закінчиться, просто тому, що я не можу собі уявити нічого хорошого там— попереду, там просто не може бути нічого хорошого, тому що коли його— цього хорошого— не було раніше, то чому воно мало б з’явитися в майбутньому, скажіть мені, чому? Його там просто не може бути, ми просто просуваємося собі навпомацки, як електричні скати під водою, навіть не вірячи, що нам справді кудись потрібно просуватися.

– Да?– знічено говорить ведучий.– Ви знаєте, це дуже цікаво.

– Що тобі цікаво?– не розумію я.

– Ось оце все, що ви нам тут розповіли. Ось бачите, шановні радіослухачі,– звертається він у космічну пустоту,– приблизно про це саме я й говорив вам увесь цей час. Тож на цій оптимістичній ноті й закінчує свою роботу наш молодіжний канал, і я— його ведучий хррррр хрррррррр. А ви,– звертається він, схоже, особисто до мене,– зачекайте ще, будь ласка, хвилинку, вам— як автору найбільш цікавого запитання— ми із задоволенням вручимо приз, люб’язно наданий нам нашими колегами з лондонської редакції,– випущений у Великій Британії останній альбом степана галябарди «Мамин сад».

– Як-як?– питаю.

– Сад. Мамин сад,– говорить ведучий.– Через «ес»,– для чогось додає він.

Лунають прощальні акорди, ефір поступово стихає, у слухавці чується якесь шарудіння, по тому хтось, поквакуючи, прикладає її до свого космічного вуха.

– Алло,– чую я знайомий голос, але вже ближче.

– Алло,– погоджуюсь я.

– Ви ще тут?

Я озираюсь на Васю, той притулився до прикольної радіоли й водить пальцями по підсвічених лампами назвах радянських столиць, зокрема зчищає нігтем слово «Прага», чомусь саме «Прага».

– Так,– кажу,– ми ще тут.

– Ви знаєте,– говорить ведучий,– вибачте, що я вас затримую,– насправді в мене немає ніякого альбому.

– Слава Богу,– кажу.

– Точніше, він у мене був, але я його ще минулого тижня подарував нашим спонсорам. Вони нам пообіцяли профінансувати ремонт офісу, і я хотів зробити їм приємне. Подарував альбом.

– О Господи,– кажу.

– Я просто хотів у вас запитати, якщо ви не проти, звичайно. Можна?

– Можна,– кажу.

– Скажіть, ви що, справді п’єте горілку й уживаєте легкі наркотики?

– Ну, правда,– кажу невпевнено.

– Серйозно?

– Ну.

– А в мене,– говорить він із сумом,– ніколи разом не виходило. Або водяра, або драп, розумієте?

– Головне— звикнути,– кажу.

– Ну, але як ви себе при цьому почуваєте?

– Як почуваємо?– перепитую.

– Так— як ви себе почуваєте?

– Знаєте,– кажу,– я себе почуваю, як ріка.

– Як ріка?

– Так, як ріка, що тече проти власної течії.

Після цього ведучий відразу кладе слухавку— мовчки й трагічно.

20.06.93 (неділя)

0.05

– Спати хочу.

– В електричці поспиш.

– Ага,– кажу.– В електричці. Там же зараз повен вагон дембелів буде. Або грибників. Або міліціонерів.

– Повен вагон міліціонерів?– скептично перепитує Вася.– Ну, не знаю, не знаю.

– Ладно, ходім,– кажу, і ми збираємося виходити.

Какао відчиняє нам двері.

– Ви зрозуміли?– перепитує.– До кінцевої, там пересядете, вийдете на Вузловій, і там уже зовсім поруч, пару годин,– додає він і соває нам якусь брошуру.

– Що це за гівно?– питає Вася.

– Візьміть,– каже Какао,– і хай одкровення Господнє буде з вами.

– От мудак,– говорить Вася, уже коли двері за нами зачиняються.

– Ага,– кажу,– мудак.

Ми спускаємося вниз і вже на першому поверсі біля ліфта бачимо тіло Собаки.

– Собако!– кричу я.– Слухай, він, здається, таки помер.

– Та почекай,– заспокоює мене Вася, підходить до тіла й перевертає його догори обличчям.

Собака весь зариганий, але ще живий, ще б трішки, і він би, мабуть, таки помер, захлинувся би власною ригачкою, справжній тобі Гендрікс, що тут скажеш, як би він потім перед Господом постав би— зі своїми білими шнурівками на військових черевиках і весь обриганий. Ми його підіймаємо: «Собако,– говоримо,– Собако, прокидайся».

Він приходить до тями, навіть пізнає нас.

– Я заблукав,– каже,– вийшов, водяру купив, повернувся— а куди йти, не знаю, сидів тут, чекав, що хтось із вас вийде.

– А водяра де?– питає Вася.

– Водяру я випив, дощ пішов, холодно було, я ж думав, ви вийдете за мною.

– Ладно,– розчаровано каже Вася,– ти можеш іти?

– Та все нормально.– Собака підіймається, і ми виходимо на Гоголя.

0.30

– Що робити будемо?– питається Вася.

– Поїхали додому,– кажу.

– А Карбюратор?

– А що Карбюратор? З Карбюратором усе гаразд. А цей ось точно нікуди не доїде. Не будеш же ти його тягнути на собі аж до