Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен - Володимир Львович Єшкілєв

– Але до чого т у т розділення Єдиного на Отця і Сина?

– Ігнатій Антіохійський, світоч східного богослов’я, писав у посланні до Римської громади: «Пристрасне прагнення моє розп’ято». Так і Діонісій Ареопагіт[113] знав, що Імені Божому передувало пристрасне прагнення, вище за любов, перше за любов, від початку суще…

– Тобто? – розум Ратибора розкрився перед словами Антонія в увазі та очікуванні; так змучена спекою пустелі квітка розкривається назустріч прохололому вітрові з Нілу.

Антоній присів на ложі і підняв руку, немов прадавній пророк, що проголошує вирок Божий втопленому в гріхах народу. Але проговорив він тихо:

– Чому Єдиний, що існує вічно і є самодостатнім, розпочав Творення? Чому Той, хто вже є Всім, додав до Всього Суще? Що з’являється в тебе перед словом і справою?

– Прагнення, – так само неголосно відповів учень Мелхиседека.

– Саме так, – очі відлюдника палали серед руїни старого обличчя, немов Дух Небесний увійшов у них вогненним кущем Хоривської гори.[114] – Пристрасне прагнення породило Сина Єдиного – те прагнення, що не потребує знаків і вище за них. А тепер згадай, сину Півночі, в якому творінні людському між людиною і створеним нею не стоїть Знак?

– У творінні дитини.

– Ось чому святий Григорій сказав: «Просте відбиття». Чи треба бути мудрецем, утаємниченим у суть знаків, щоб зробити дитину?

Ратибор мовчав.

– Чи міг Сатана ушкодити сотворіння Сина, якщо між ним і Отцем не стояли знаки?

Ратибор заперечливо похитав головою:

– Ворог діє тільки через знаки. Він – знакова Істота.

– Чи розумієш ти тепер, НАЩО Отцеві Небесному Син Єдиносущний?

– Я буду думати. Ти розплатився, – сказав Габір-Ратибор.

Наступного дня він знову пішов до святилища Кадеш. По дорозі побачив, що закам’янілий мул у каналі Осохорна став вологим. Вода Нілу піднімалася щогодини, і недалеким був час щорічного відродження Харра.

У гранітному гирлі ущелини двійко розбійників заступили Ратиборові дорогу. Вони були майже голі, брудні, смердючі й охлялі. Голод і відчай змусили їх вийти з пращею та дерев’яною палицею проти озброєної людини.

Ратибор ухилився від каменюки, випущеної з пращі, і витягнув Магрібський меч. Побачивши сталеве лезо, розбишаки чкурнули геть. Ратибор наздогнав того, що мав пращу, і розвалив йому голову. Другий утік.

Ця пригода породила у Ратибора недобрі передчуття. Пам’ятаючи візит псів, він затулив браму святилища великими шматками гранітних плит. Робота втомила його: умостивши сір на камінь із западиною, він заснув.

І сон прийшов до нього, і почався з жовтого єгипетського гарбуза (Сitrullus Lanatus), що мав п’ятеро очей і вмів говорити склавинською мовою. Гарбуз сказав Ратиборові: «Ось я і є Виповненням і Наповненням!» І луснув. Рожева сукровиця хлинула на Ратибора, і він мало не захлинувся в озері з гарбузового соку. Потім із чорно-рожевої темряви вийшов Астерій – у білій туніці, а на лівому плечі мав рубінову застібку у вигляді троянди. В очах його постали червоні престоли хтивості. Астерій обійняв Ратибора й зашепотів: «Я кохаю тебе!» Ратибор відштовхнув примару і побіг. Біг він темними хідниками незнаного лабіринту. Страховиська обступили його зусібіч. Бачив він драконів, привиди Менгі й Оряни і мідні свастики на чорних стінах.

Раптом видіння змінилось. Над головою Ратибора розкрилося сапфірове, берилове, кобальтове, бірюзове Небо, глибоке, як пророцтва Єремії, і високе, як кохання жебручих поетів.

Він побачив, що стоїть посеред золотого пшеничного поля і з далеких синіх гір линуть до нього срібні хмари. І почув він Голос: «Благословення стомленим!»

І прокинувся.

У вітальній залі було темно. Серед мороку закам’янілими, непотрібними сонцю деревами височіли колони. Ієрогліфи, ібіси та лотоси, видовбані на їхній поверхні, застигли у містичному змертвінні назавжди закритих знаків. І якийсь дивний шум просотувався у залу крізь завалену плитами браму.

Ратибор відкотив бічну плиту і вийшов на портальну платформу святилища. Незвичайне видовище відкрилось йому.

Хвилі Батька-Нілу линули ущелиною Харра. Канал Осохорна, переповнившись каламутною брунато-чорною водою, не втримав її свавілля у стомлених своїх берегах і сховався у глибині могутнього потоку. Вода знесла щебеневий насип у гирлі Харра й увірвалася в овальну долину.

Болотяне птаство з вереском здійнялося на гранітні скелі. Великий чорно-білий чекан примостився неподалік від Ратибора і дивився на нього здивованим оком. Зграї ластівок пообліплювали портал святилища. Їхні кігтики шкребли щербатий камінь, і дрібний пил жовтою цівкою падав на голову Ратиборові; той не помічав цього.

Замулений потік зсунув уламки гранітних плит і впав на зарості папірусу й очерету. Радісно схлипнула, вітаючи праматірну стихію, болотяна багва. Швидка рука Батька-Нілу дотягнулась-таки живлячим доторком до свого заблуканого творіння і щедро відлила у гранітну чашу дорогоцінної мулистої вологи. Потоки впали на розпечені сонцем червоні брили, і смердюча пара здійнялася блідими стовпами у небо. Над долиною Харра встала веселка.

За півгодини найвищі стеблини очерету щезли під шаром брудної води. Тисячі плазуючих і стрибаючих болотяних створінь тікали від повені зсувами і розпадинами стрімких скель. Птахи падали у піке на них і злітали до скелястих верхівок