Світло Парижа - Елеонор Браун

Дивлячись на картку, буцімто на двері в нову Нарнію[10], я уявила: яскрава студія, пахощі фарб і полотен, вагу пензля, що зручно лежить у пальцях — нове й знайоме.

— Це дуже ґречно з вашого боку, — я сковзнула в той безбарвний, байдужий голос, що був мені панциром, — але маю інші плани. — Сьогодні ввечері я мала бути присутньою на одному з обідів Філіпа, а завтра збиралася відвідати матір. Нічого з цього я не хотіла робити, краще провела би час у класі живопису, але моє життя було обтяжене обов'язками і майже геть вільне від того, чого я хотіла сама.

Вона здвигнула плечима. — Тоді іншим разом. Мій номер телефону тут. — Вона показала униз картки. І я побачила смужку засохлої фарби в неї на пальці — настільки знайома картинка, що збентежила мене. Це її рука чи моя, тільки десять років тому? — Жодного тиску. Просто розвага.

— Дякую, — сказала я, знаючи, що ніколи не прийду до неї. Я знала, що цю частину моєї душі мушу тримати далеко у глибині, але здивувалася, що знання це було таким болючим і пекучим, наче прийшло до мене зараз, а не багато років тому.

Коли учні й міс Пайн пішли, я з'їла кілька тістечок у кімнаті для персоналу, засуваючи їх до рота так швидко, що шкрябали язик, потім зібрала свої речі й пішла додому. Час від часу я ходила іншою дорогою, аби пройти повз галереї, де завжди можна було побачити щось хвилююче, нешанобливе й бентежне, але сьогодні мені треба було зустрітися з Філіпом. Він безуспішно намагався укласти договір з розробником на ім'я Тедді Стоктон, і це означало, що я приречена цілий вечір підтримувати невимушену бесіду з дружиною Тедді, Дімпі, та з дружинами інших гостей.

Удома я зупинилась перед дверима. Останнім часом я перебувала у стані незрозумілої «чорної» надії, що мій чоловік не повернеться додому.

Нічого поганого я йому не бажала. Лише хотіла, щоб він пішов. Він міг вислизнути крізь мишачу нірку або зникнути у колі стоячих каменів[11]. Або одного дня вирішив би, що з нього досить, і майнув на Карибські острови з кимось іншим, без мене. Я би зичила йому всього найкращого, чесно. Спакувала б речі й відіслала йому, з тюбиком крему для засмаги на додаток, написала би листа з найкращими побажаннями. Охайного, байдужого листа, нікого не звинувачуючи.

Я не замислювалася, що стояло за такими думками. Так довго стримувалася, ковтаючи небажані почуття, що навіть не спадало на думку, що періодичні фантазії про зникнення мого чоловіка свідчать про якийсь жахливий розлад.

Але, звичайно, не було жодного магічного кам'яного кола й жодних карибських островів, бо коли я відчинила двері, він стояв на кухні, недбало проглядаючи електронну пошту. Вигляд, утім, мав звичний, наче позував для фотографії у якомусь каталозі.

Філіп був старшим від мене, він балансував на лезі між сорока й п'ятдесятьма, але був із тих чоловіків, яким старший вік надає кращого вигляду. Менш гарний, але мужніший, як кінозірка або оглядач новин. Оскільки я не цікавилася пластичною хірургією, то вважала, що різниця між нашою привабливістю зростатиме, аж доки я вкриюся зморшками, висохну й посивію, стану схожою на стару тітоньку, а він набуде імпозантності щедрого благодійника.

— Ти запізнилася, — зауважив він, поки я, поклавши дамську сумочку, діставала светр, який завжди тримала в кімнаті для верхнього одягу. Вікна від підлоги до стелі, що дозволяли сісти на незручній канапці й безкінечно насолоджуватися краєвидом озера Мічиган, я твердо впевнена, були причиною того, що в нашому домі завжди було прохолодно. Коли я поверталась додому, навіть улітку завжди прослизала у цей светр. Завжди надягала шкарпетки й капці і, виходячи з душа, якомога швидше загорталася в рушник і халат, вода замерзала на шкірі крижаними кульками.

— Вибач, — відповіла я стримано, проходячи повз нього у вітальню. Віддавна не цілувалися при зустрічі чи прощанні. Ніколи не були парочкою на показ. Філіпа надто турбувало, що подумають інші, а я так боялася навіть після заміжжя бути відштовхнутою. Але тепер він навіть не притискав вуст до мого лоба, коли розходилися вранці й поверталися ввечері. Ми мусили показувати світові, що втрутився у наше приватне життя, зовнішню холодність чужинців, які зустрілися на коктейльній вечірці, впевнені, що зустрічалися раніше, і кидали зацікавлені погляди один на одного через кімнату. Чи ми не знайомі від… чи ми колись не…

Зібравши пошту, він притиснув її до кухонної чорної гранітної стійки, де не було жодної брудної плями. — Поспіши і надінь те чорне плаття, у якому ти була на акції із заснування бібліотеки. У тебе такий вигляд, наче ти забагато їла сьогодні.

Я глянула на сіру сукню, у якій була в музеї, намагаючись помітити зрадницькі крихти печива. Може, з'їла я і забагато, але навряд чи набрала зайвої ваги цього пополудня. І знов Філіп довідався, що з'їла те, що не слід було. Він був як добре одягнений бладхаунд[12], і коли я їла щось інше, ніж