Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
– Зрозумів, мосьпане, – схилив голову Івась.
– Та не барися! Щоб до смерку повернулися!
– Та вже ж, мосьпане…
– Ну, збирайтеся!
3Збирався Івась і справді недовго. Не знати чому, літав мов на крилах. У ящик саней наклав сіна, кинув рептух оброку для коней, з комори виніс не торбину, як казав господар, а добрячий міх борошна, сулію олії, а з льоху – лантух буряків та капусти. В торбину поклав дві хлібини, шматок сала та ще одну – собі та Катрі на обід. А до всього – додав вузлик солі. Прикрив усе це сіном, у передку прослав попону, в оплені вставив довгі дубові рожни, побіля них поклав рубель, вила, сокиру – і рушив з двору.
День був сонячний, морозний. Дорога простяглася прямо на південь – понад Сулою, через Терни та В’язівок. Пухкі глибокі сніги, що випали недавно, сліпили очі. Застояні коні, раді, що вирвалися на волю, без батога і понукань шпарко мчали по вузькій, пробитій серед заметів дорозі.
Івась зав’язав віжки за рожен, дістав з торбини хліб та сало, покраяв на шматки, торкнув Катрю за плече.
– Їж! Дорога далека!
– А ти?
– І я.
Ще теплий, свіжоспечений хліб та мерзле сало так і танули в роті. Незчулися, як півхлібини не стало.
– Заморили черв’яка – тепер і їхати можна, – сказав Івась, зав’язуючи торбину. – Но, коники! Но-о!
Скрипів під полозками сніг, мелькали кінські ноги та довгі розвіяні хвости, свистів настояний на міцному морозі пекучий зустрічний вітерець. З Тернівської гори до воркітливого влітку, а тепер приметеного білим саваном Булатця злетіли, мов на крилах, і помчали прямо лугами, навпростець, до зеленого бору.
Там Івась натягнув віжки, зупинився, дав коням оберемок сіна.
– Злазь, Катре! – І, схопивши до рук сокиру, попрямував до купи бурелому. – Наберемо для матері дров!
Він розстебнув свитку, поплював на долоні і заходився біля сухої сосни, вивернутої з корінням. Працював без спочинку – аж лоб змокрів. Зате на санях швидко виросла чимала купа смолистих рубанців, які він туго прикрутив вірьовкою до полудрабків.
– Ну, от – не з порожніми руками прийдемо, – і вмостився в передку саней. – Буде чим протопити в хаті…
Катря сіла поруч, прикрила попоною коліна.
– Дякую, Івасю… Який ти хороший, їй-богу!.. Такого б мені брата!
Івась широко усміхнувся. Вйокнув на коней.
– А може б, чоловіка? Га? – І раптом лівою рукою обняв її за плечі і пригорнув до себе.
Дівчина запручалася, невеличкими кулачками замолотила його в груди і в спину – аж загуло. Але парубок притискував її все дужче.
– Пусти! Задушиш, ведмідь ти клишоногий! – крізь сльози заблагала Катря. – Мені ж боляче!
Івась розслабив руку. В ту ж мить дзвінкий ляпас огрів його по щоці – аж виляск пішов лісом. Це було так несподівано, що він мимоволі потягнув віжки. Сани зупинилися! І тут він відчув, як другий ляпас опік і другу щоку.
– Ти що – здуріла? Я ж пожартував!
– І я пожартувала!
– Тьху на тебе!
– На батька свого тьхукай!
– Ось ти яка!
– Яка?
– З перцем!
– А коли б без перцю, то вже б давно з’їли!
Вони сиділи поряд, обоє червоні, і не дивилися одне на одного. У Катрі на очах виступили сльози, які вона витирала кінчиком хустки, а Івась м’яв у руках ремінні віжки і, зніяковілий і сердитий, подумки чортихався. «Тьху! Хай йому чорт! І дала ж лиха година зачепити цю дурноверху! Думав – пожартую, як з дівчатами на вечорницях не раз жартував, а тут – облизня впіймав! Та ще й пику натовкла, мов котові! Сором який!»
Він не знав, що казати, і торкнув віжки. Коні рушили, потім перейшли на рись. Замелькали засніжені сосни, темні дуби, білокорі берези. Дорога
