Бойня номер п'ять - Курт Воннегут

Гонористий лорд з графства Вестлендиш

Нарікав так на свій старий келдиш:

«Через хтиві твої забаганки

Та нічні ненаситні гулянки

Я й свій спадок спустив,

І здоров'я згубив.

А тепер з тебе й краплі не вичавиш!»

А ще мені пригадується такий куплет:

Мене звуть Йон Йонсон

Зі штату Вісконсин.

Я єсть корінний лісоруб.

Коли йду я додому,

Долаючи втому,

То чую:

«А як тебе звуть?»

І я чесно кажу, що

Мене звуть Йон Йонсон

Зі штату Вісконсин...

І так далі, без кінця-краю.

Всі ці роки люди часто питають мене, над чим я тепер працюю, і я їм відповідаю, що мій головний задум - це книжка про Дрезден. Колись я те саме сказав і відомому кінопродюсеру Гаррісонові Старру. Він видивився на мене і запитав: «То це буде антивоєнна книжка?»

«Виходить, - сказав я, - що так».

«А знаєте, що я кажу тим, хто пише антивоєнні книжки?» «Ні. Тож скажіть мені, пане Старр, що саме ви їм кажете?»

«Я їм кажу: “Чому б вам натомість не написати антильодовикову книжку?”»

Тим самим він, безумовно, хотів сказати, що війни будуть вестися завжди і що покласти їм край - все одно, що покласти край льодовикам. І я з ним повністю згоден.

Тим більше, що навіть якби війни й припинили сунути на нас, немов ті льодовики, у світі все одно завжди буде смерть.

* * *

Коли я був трохи молодший і напружено працював над своїм опусом про Дрезден, я зв'язався зі своїм старим фронтовим другом Бернардом В. О'Геаром і спитав, чи не міг би я приїхати до нього. Він тоді був прокурором у штаті Пенсильванія, а я був письменником і жив на мисі Кейп-Код у штаті Массачусетс. На війні ми були рядовими піхотинцями-розвідниками. Ми тоді й помріяти не могли, що колись розбагатіємо, але тепер ми обидва дуже непогано давали собі раду.

На моє прохання телефонна компанія «Белл» розшукала для мене Бернарда В. О'Геара. Їм у цьому просто немає рівних. У мене з'явилася така болячка, яка виявляє себе серед ночі і яку спричиняє комбінація алкоголю і телефонного апарата. Я добряче напиваюся, і, як тільки від мене починає тхнути сумішшю отруйного газу з трояндами, мою дружину як вітром здуває. І тоді я глибоким, гарно поставленим голосом звертаюся до телефоністки з проханням з'єднати мене з тим чи з тим старим другом, від якого я нічого не чув уже бозна-скільки років.

Саме так я вийшов на О'Геара. Він маленький на зріст, а я високий. На війні ми з ним були як Пат і Паташон. І в полон ми також потрапили разом. Тепер по телефону я йому представився. Але він і сам мене впізнав із першого слова. Він, виявляється, ще не лягав. Він засидівся з книжкою. Його ж домашні вже всі поснули.

«Чуєш, - сказав я, - я тут оце пишу книжку про Дрезден. То чи не міг би ти мені допомогти пригадати деякі деталі. Може б, я до тебе приїхав, і ми б присіли з пляшкою, і побалакали б як слід, позгадували б ті часи...»

Ця ідея не викликала в нього особливого ентузіазму. Він сказав, що вже майже нічого не пам'ятає. Але при цьому все-таки запросив до себе в гості.

«Я думаю, - сказав я йому, - що кульмінацією книжки має бути розстріл бідолахи Едґара Дербі. Через повну абсурдність тієї ситуації. Від великого міста нічого не лишилося, десятки тисяч людей загинуло. І тут вони хапають цього нещасного американського полоненого за те, що він серед повних руїн підібрав чайник. Його прокручують через трибунал і розстрілюють».

«Угу», - сказав О'Геар.

«Кращої кульмінації не вигадаєш».

«Я в цьому не розбираюся. Тобі, - сказав він, - як письменникові видніше».

* * *

Як постачальник кульмінацій, захопливих сюжетних ходів, художніх портретів, блискучих діалогів та конфліктних ситуацій я вже багато разів накидав план того, що буде відбуватися у моїй книжці. І найвдалішим з усіх сюжетів був той, який я накреслив на зворотному боці сувою шпалер.

Для цього я позичив у своєї дочки кольорові олівці, і кожному з моїх головних персонажів відповідав олівець певного кольору. Сюжет починався на одному краю шпалер і кінчався на другому, а на середину шпалер припадали всі події, що відбулися між тим і тим. І на цій схемі синя лінія в певній точці зустрічалася з червоною, а тоді з жовтою, а тоді жовта лінія уривалася, тому що персонаж, якого вона уособлювала, помирав. І так далі. Знищення Дрездена було подано у вигляді вертикальної смуги, рясно заштрихованої помаранчевим кольором, і всі ті різнокольорові лінії, які вціліли, перетинали цю смугу і виходили з протилежного боку.

Кінцівка всієї цієї історії була там, де зупинялися всі лінії, і відбулася на буряковому полі над Ельбою, на околиці міста Галле. Ішов сильний дощ. Кілька тижнів тому війна в Європі скінчилася. Нас охороняли російські солдати, і вони наказали нам вишикуватися в лави - англійці, американці, голландці, бельгійці, французи, канадці, південноафриканці, новозеландці, австралійці - кожне військо окремо, тисячі військовополонених, яких ось-ось мали звільнити.

А на іншому кінці того поля були тисячі росіян, поляків, Югославіє і так далі, яких охороняли американські солдати. І там під дощем їх обмінювали - солдата на солдата. Ми з О'Геаром, разом із багатьма іншими, видряпалися на кузов американської вантажівки. О'Геар не прихопив жодного трофея. Хоча тоді майже кожен щось із собою мав. Так, у мене була - й досі є - шабля, яка була частиною парадної форми кожного офіцера Люфтваффе. Один миршавий, біснуватий американець, якого я в цій книжці назвав Полом Лазарро, набрав цілий кухоль діамантів, смарагдів, рубінів і подібних до них камінців. Він їх познімав із трупів у підвалах та бомбосховищах Дрездена. Отаке.

Один придуркуватий англієць, який десь розгубив усі свої зуби, свій трофей тримав у брезентовій торбі. Ця торба стояла у мене в ногах. Час від часу він зазирав у неї, тоді мружив очки, і його голова крутилася на всі боки, поки він ловив поглядом хоч когось, хто б крадькома зиркав у бік його скарбу. Він не давав тій торбі спокою, то піднімав її, то знову клав на мої черевики.

Попервах мені здавалося, що він це робить несамохіть. Але це було не так. Йому кортіло показати