Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко
Хоча загалом вона старанна учениця і її поведінкою всі задоволені – як вчителі, так батьки. Можливо, справа саме в цьому, і їй дійсно важливо зберегти за собою хоча б символічне право на незгоду, потребу не поступитися бодай чимось, не дати перетворити себе на зручну в користуванні дівчинку, позбавлену недоліків та органічно інтегровану в шкільний колектив, розчинену в ньому й майже невидиму. Так інколи буває, коли гортаєш альбом зі світлинами колишніх однокласників і раптом ловиш себе на думці, що не пам’ятаєш, як звати цю кругловиду дівчинку в білих бантах. Точніше, як її звати, ти бачиш у підписі під світлиною і навіть можеш проасоціювати цей підпис із якимись неясними спогадами про те, як одного разу вона поставила собі чорнильну пляму на білому манжеті сукні й дуже соромилася цього, зворушливо ховаючи непропорційно довгі руки підлітка за спиною. Але цей спогад позбавлений індивідуальності, більше схожий на пригадування епізоду з якогось фільму, ніж на сцену з твого власного минулого. Тоді Ірина ще не розуміла, чому так боїться перетворитися саме на таку старанну й непомітну дівчинку, чиї неконфліктність та пасивність дозволять описати все її майбутнє у кількох нуднуватих фразах.
ІринаПо суботах до бабці іноді приходила Раїса Михайлівна. Ірині завжди здавалося кумедним це поєднання звуків, і навіть не через контраст хижацького, рисячого звучання імені з домашнім і затишним по батькові, просто це поєднання зовсім не підходило до кругленької, рум’яної і вічно бадьорої сусідки. Раїса Михайлівна кілька років тому поховала свого чоловіка – військового, вони приїхали до будинку, де жила бабця Ірини, і зайняли за неписаним правом «визволителів» одну з найкращих квартир під дахом. Раїса Михайлівна любила розповідати бабці, що вона і досі мріє, аби колись влаштувати собі робітню, чи, як висловлюється вона сама, «каморку» на горищі, встановити там великі вікна, поставити диван, почепити гамак. Але чоловік Раїси Михайлівни не був особливо майстровитим, і за всі роки життя в їхній п’ятикімнатній квартирі не спромігся зробити навіть санітарного ремонту, тож тепер там звисали зі стін давно обшарпані шпалери, які залишилися ще від попередніх власників (про те, ким були ці люди і що з ними сталося, бабця відмовлялася розповідати Ірині), демонструвала чудеса витривалості древня сантехніка і побутова техніка на кухні – іржаві крани, з яких лише іноді крапала вода, масивний, із заокругленими кутами холодильник зразка початку 50-х, що через нерегулярні проміжки часу видавав із себе страхітливі звуки, повищерблюваний у багатьох місцях нелакований дубовий паркет, який скрипів, здавалося, не лише під ногами, а навіть від подуву вітру за вікном.
Раїса Михайлівна пекла дуже смачні торти, замовники приїздили до неї з цілого міста, і поки Раїса Михайлівна була молодшою, то могла спекти солодке для двох чи трьох весіль одночасно. Але з віком почала брати все менші замовлення, і тепер кожен, кому вдалося отримати її згоду спекти торт, вважав себе щасливим і був ладний заплатити будь-яку суму, торти Раїси Михайлівни перетворилися на легенду, і не одна цукерня у місті була би щаслива, якби Раїса Михайлівна погодилася виступати у них хоча би консультантом і вони могли б вписати її прізвище у своє меню. Але Раїса Михайлівна не погоджувалася на жодні новомодні бізнес-пропозиції, пекла тоді, коли мала до цього натхнення, і продовжувала мешкати у своїй п’ятикімнатній квартирі з малопомітними уже слідами колишньої розкоші.
Ірині подобався запах, який ішов від Раїси Михайлівни, то був легенький запах суміші ванілі й цинамону з домішкою цитрини, мабуть, цей дух так в’ївся у її шкіру за роки випікання солодощів, що вже ніколи повністю не вивітрювався і страшенно пасував до рожевих круглих щік та вічно бадьорої посмішки Раїси Михайлівни.
Сусідка ніколи не приходила до бабці з порожніми руками і завжди приносила для Ірини кілька своїх знаменитих заварних тістечок із лимонним кремом або шматок торта чи хоча би жменьку печива. Ірина не дуже любила солодке, але принесене Раїсою Михайлівною мало той самий запах, який виділяла її шкіра, й Ірина готова була годинами вдихати цей аромат. Він не асоціювався у неї ні з чим їстівним, а був чистою метафорою домашнього затишку, спокою, спокійного пообіднього світла, пропущеного через тканину штор на кухні, гладенької поверхні атласного халата Раїси Михайлівни у яскраво-червоні квіти. Її круглі стегна під блискучою тканиною рухалися злагоджено і заколисливо-спокійно, мов механізм бабциної швейної машинки, коли вона застрочувала якийсь довгий шов.
Бабця із Раїсою Михайлівною пили на кухні каву з домашніми наливками і розмовляли про самотність. Тобто насправді вони переповідали одна одній, як познайомилися зі своїми чоловіками, як одружилися, як жили, якими були перші слова дітей і онуків, як важко було виживати з дітьми в усі часи, якими складними були колись кулінарні рецепти і як неймовірно багато повинна була встигати кожна жінка. Але у всіх цих історіях Ірині вчувалася лише позбавлена дна самотність кожної з жінок, самотність, що її відчували, коли доводилося тягнути на своїх плечах всі родинні турботи і не було на кого покластися, не було з ким розділити всі ці щоденні дрібні проблеми та рішення, які слід було приймати. Самотність, яку вони відчували тепер, коли всі їхні зусилля завершилися самотністю буквальною, у якій окрім омріяного спокою було і багато гіркоти, жалю за тим, що проминуло, за тим, що так і не здійснилося, за тим, чого вже ніколи не буде, і за тим, що в кінці дороги, якою б важкою вона не була, не існує жодної винагороди, а лише відлуння порожніх кімнат і безкінечність безсонних ночей.
Ірина давно знала напам’ять усі історії, які вони терпляче і неквапливо переповідали одна одній, ніби виконуючи щоразу один і той самий ритуал, потрібний для того, щоб відновити в пам’яті якусь забуту брошку на блузці чи візерунок на тканині сукні, пригадати собі чіткіше риси чийогось обличчя, форму стрижки чи колір очей.
І слухала ці розмови, з яких для неї вимальовувалася самотність бабці, життя якої з дідусем зовні було щасливим і вдалим, вони не сварилися, дідусь не пив,
