Вежі мовчання - Євген Вікторович Положій
З годинниками все вийшло значно тривіальніше. Годинників він не любив носити, вони йому наче заважали рухатись, але, неодноразово простеживши, наскільки велике враження справляє і на чоловіків, і на жінок будь-якого соціального статусу справжній «роллекс», першою своєю серйозною київською покупкою зробив не автомобіль, а саме коштовний годинник. Маючи до цього комплекту стильні окуляри, він завжди міг розраховувати на добре справлене перше враження, а отже, виграти час на адаптацію. Коли Рад тільки переїхав у Київ, йому здавалося, що найстрашніше — це виглядати в столичному товаристві дрімучим провінціалом, людиною нестильною, курною, зашкарублою. Він боявся цього, як вогню, навіть більше, ніж втратити роботу, а пекучий сором за деякі помилки аж дотепер кидав у жар. У перші столичні тижні Раду здавалося, що при найменшому русі він шарудить, як рваний целофановий пакет із супермаркету, і всі обертаються на цей дикий шерех, розглядають його, наче опудало, а потім перешіптуються, обговорюючи, наскільки він безглуздий, неспритний та ще й без смаку.
Розглядаючи себе в дзеркалі, вже перед самим виходом, він помітив на журнальному столику маленьку жовту книжечку, певне, забуту кимсь із гостей. Однак,
швидко прогорнувши сторінки, Рад з’ясував, що книжечка видана на кошти заводу ім. Кибальчича. Ба, Червоний Дон у нас, виявляється, ще й поборник красного письменства! Рад глянув на обкладинку — прізвище автора, звісна річ, ні про що йому не говорило. Мабуть, якийсь черговий місцевий невизнаний геній. Приємна на дотик жовта обкладинка чомусь в ієрогліфах, гарний білий папір — Рад навмання розкрив книжку.
«Став би каменем. Хай затисне мене в долонях хлопчик маленький. Став би каменем. Вічність пролежав би на березі моря. Дивився б у небо. Дивився б мовчки. Краби, чайки — я б їх ненавидів. Років триста. А потім втомився б. Настане час — і з гарненькою мамою вони вийдуть із чайної. „Дивись, — скаже вона, — який класний плаский камінець!“ І якщо кине незграбно мене стрибати по пружній воді — то стрибатиму. „Сім, вісім, дев’ять…“ — старатимусь. „Дванадцять, тринадцять… Ура!“ Захлинуся нарешті у хвилі. І на самому дні, за хвилину до вічного спокою, встигну помітити, як рукою засмаглою погладить його й похвалить. Ось тоді я і зможу почати красиве нове життя. Серед риб. Вони ж бо ніколи мене не з’їдять. Не зможуть. Проведу там залишок днів, доки Земля від злості не лусне. А потім, астероїдом по діагоналі перетинаючи Всесвіт, згадаю, як дарував колись радість дитині».
Так, подумав Радик, спускаючись у ліфті, це цікава ідея — перетворитися на камінь і залягти на дні моря.
Перечекати, поки все це тут остаточно закінчиться. А потім — полетіти нафіг звідси. Ор-ригінально!
— Доброго ранку! — привітався він із жінками на ресепшені. — Чудова погода! — Настрій у нього був прекрасний.
— У нас щороку так, — радісно відповіла адміністраторка готелю, нібито в інших містах справи з осінню відбувалися якось інакше. — Тижнів зо два така погода триматиметься, не менше!
— Ну, два тижні мені навіщо, мені й одного цілком досить! — Рад збирався виїхати звідси не пізніше ближчої п’ятниці. — Ви не підкажете, як до заводоуправління пройти?
— Та тут зовсім поруч. Зараз вийдете з готелю, повернете ліворуч, пройдете метрів триста, біля хлібного магазину візьмете праворуч до мосту, а там самі побачите! — адміністраторка мило посміхнулася.
— А що побачу?
— Вежу! Вам прямо туди й треба!
Якщо вірити рекламному проспекту, який Рад уважно прочитав, готуючись до поїздки, вежу, у якій розташовувалося заводоуправління, звели наприкінці XIX — на початку ХХ століття спеціально запрошені бельгійці. Вони, власне, і почали будувати тут на замовлення місцевого купця-мільйонера перші цехи невеликого машинного заводу, що став згодом гігантом машинобудування СРСР.
Стояв чудовий ранок. Свіже, прозоре, чисте повітря закликало радіти життю, й увесь світ, здається, дзвенів у вухах, коли він, перейшовши міст, побачив цю дивну картину, що так уразила його тоді. Немов солдати, вишикувані в шеренгу, уздовж широкого проспекту завмерли сірі п’ятиповерхові будинки, що разом із чорним мокрим асфальтом й яскравим блакитним небом створювали дивну перспективу, яку вінчав гострий тонкий шпиль вежі заводоуправління. Здалеку башта навіть чимсь була схожа на церкву. Вона здіймалася наприкінці проспекту, як величезний монумент, як страж. Сонно підморгуючи ранковими вогниками вікон-зіниць, вежа немов чекала, коли всі її полонені, трішечки перевівши дух, повернуться з короткої нічної відпустки на свої законні місця.
День пройшов нерівно. Він відразу ж зустрівся з Назаром Івановичем, заступником голови правління з особливих питань. Той довго, нібито по-товариськи, розпитував, чи давно Родіон працює в холдингу і як він туди потрапив, але Рад більше відмовчувався, кивав головою та посміхався. Навіщо, наприклад, цьому товстому кнуру, обличчя якого так кумедно схоже на велику стиглу диню, знати, що Рад працював у головній конторі близько трьох років, але обіймав уже досить високу посаду начальника юридичного сектора. Однак не стільки завдяки особистим якостям — пробитися вгору було неймовірно складно, — скільки через те, що його шкільний товариш, Валера Івченко, уже п’ять років очолює тут усю юридичну службу. Три роки тому, коли у Рада все раптом пішло шкереберть, вони зустрілися зовсім випадково, треба ж такому статися, біля своєї рідної школи, і Валера, який приїхав навідати батьків, запропонував йому це місце. Так Рад перебрався до столиці. Його швидко, як собаку, натаскали на необхідну ділянку роботи, та він і сам радий був стати вірним псом, натасканим, готовим стати корисним і не втратити свій шанс. І він його не втратив, тому що, як з’ясувалося, суміш кваліфікованого бухгалтера і юриста — це вже майже аудитор, нехай навіть і без ліцензії, не важливо, для внутрішніх перевірок це зовсім не обов’язково. А перевіряти у холдингу завжди знаходилося що — як-не-як понад сто підприємств по всій країні! Одне слово, він
