Жити сьогодні - Христина Лукащук

Залишалося трохи більше тридцяти кілометрів. Треба постаратися якнайшвидше відбути презентацію та відкараскатися від надокучливих журналістів і псевдодрузів, спраглих фуршету й обіймів із ним перед камерами. А де ж були всі, коли він лише починав? Де були його, так звані, друзі, коли потребував підтримки, доброго слова, мовчазної віри, зрештою? Де були журналісти, коли хотів поділитися своїми пошуками та відкриттями зі світом? Ет, це все тепер не має жодного значення. Важливо те, що він вистояв. Тепер його всюди запрошують, усі шукають з ним нагоди зустрітися. Тепер тон розмов і напрямок думок задає він. І саме його цитують у розмаїтих журналах. З ним радяться і панькаються. Та про це теж не варто згадувати. Бо в нього є вона.

Він це зрозумів лишень сьогодні. Раптово, несподівано, спонтанно. За стільки років поруч. Його осяяло, що без неї нічого не має значення. Так, вони повинні одружитися. Негайно. І він має сказати про це перший. І скаже. Сьогодні ж. Не відкладаючи більше ні на день.

Як же він за нею скучив! Він на весь зріст потягнувся за кермом, як це лише дозволяло зробити водійське сидіння, і відчув майже фізичну її присутність. Як же він скучив за її розкішним каштановим волоссям, яке важким жмутком збирала на потилиці? Як любив розв’язувати стрічку й дивитись, як розсипається воно по плечах темно-кавовими пасмами. Любив зануритися в нього обличчям і вдихати рідні оксамитові запахи коханої жінки.

Він мрійливо заплющив очі й на повні груди вдихнув невидимий запах.

…Сьогодні в них був вихідний.

Із самого дитинства вони завжди були разом. Гуляли, бавилися, бешкетували. Разом відповідали за свої вчинки. Навіть нудьгували разом. Усі вже так звикли до їхньої дружби, що дивувалися, бачачи поодинці. Тепер вони повиростали і кожен мав власні обов’язки. Та, знаючи їхню взаємну прив’язаність, їх взяли в один відділ. Навіть відпустки вони брали в один час, задовго їх плануючи. Роботу свою любили, проте більше їм подобалося відпочивати.

Вихідні належали тільки їм. Ніхто й ніколи не контролював їх. Ніхто не знав, де вони пропадають, що роблять, про що розмовляють. Ніхто й ніколи не здогадувався, що насправді найбільшою радістю для них є спостерігати за людьми.

Вони зручно вмощувалися на завчасно облюбованій хмарині, звісивши ноги і попідкладавши під підборіддя кулаки, й заворожено роздивлялися дивний і не завжди зрозумілий світ.

Вони мали безмежні можливості. Ну, майже-майже безмежні. І насправді могли дуже багато. Спочатку вони роздивлялися з великої відстані землю так, що вона здавалась їм завбільшки з голубине яйце, далі – як футбольний м’яч. Потім вона скидалася на картинку зі супутника. Все ж дуже просто. Згодом вони бачили її, наче з літака. І тоді починалося найцікавіше. Милуватися земними краєвидами вони могли багато годин поспіль. Одного разу, захопившись, нерухомо пролежали всю свою відпустку. І не пошкодували. Ще кілька днів потому їм увижалися гори, оповиті серпанком туманів, гарячо-червоні, розпалені сонцем долини, вкутані, мов у шаль, у фіолет дивовижних тіней. Увижалися заплетені в коси землі темно-сині, аж чорні, стрічки річок. Увижались озера, на дні яких спочивали втоплені, пильновані днем, сни. Ввижалися ліси, які стояли на сторожі людських мрій, і все це в неймовірних, розмаїтих барвах, підсвічених сонцем з усіх можливих і неможливих ракурсів. У різну пору дня одне й те ж місце могло до невпізнаваності змінюватися багатством світла і тіней. Як же вони розуміли імпресіоністів, симпатією до яких перейнялися відразу після першого знайомства!

Можливо, саме завдяки цим художникам і відкрили для себе чар споглядання й можливість бачити те, повз що звичні люди проходять, не помічаючи. Вони навіть міркували, чи Моне часом не один із них. Але, хоч як до нього придивлялися – жодних натяків на крила. Він, напевне, не ангел, вирішили тоді вони, але й далі вивчали його достоту божественні пейзажі.

– Може, Альфред Сіслей, може, хоч він? Бо мені так і хочеться розчинитися, щоб назавжди залишитися на його полотні із золотою й хрусткою, мов обгортка з різдвяної цукерки, осені.

– Та що ти, що ти? І не думай. Уяви, що ми допіру починаємо. Скільки ще прекрасного ми можемо навчитись у людей, – палко переконував той, хто вищий на зріст. Щоб краще когось розгледіти, йому завжди доводилося присідати.

– Ренуар? Дега? Генрі Матісс? Можливо, Мауріце Деніс? – він зображав нас такими… Такими красивими й одухотвореними. З такими чуттєвими, тендітними, мрійливими обличчями… майже, як у людей. А якими тілами він нас обдарував, – не вгавав нижчий і перераховував усі чесноти, піднесено закотивши очі.

– Агов, повернися на небо, – високий дав йому щигля, щоб повернути друга до реальності.

Нижчий мерщій обдарував його стусаном. Він завжди був спритніший. І тепер, бешкетуючи, літав навколо свого неповороткого друга, задираючи йому довжелезну туніку з важкої білої тканини.

– А покажи-но, яке в тебе тіло, чи таке ж прекрасне, як на роботах Деніса? – і реготав від задоволення, бачачи, як довготелесий приятель, допомагаючи собі крильми, обіруч прикривав чималеньке, навіть дебеле, тіло, – соромливо, мов дівча.

І в кого він такий удався?

От менший був і справді доладний, немов намальований. Хоч-не-хоч, а мимоволі повіриш, що саме він і виконував роль натури для того імпресіоніста.

Так само вони відрізнялися й за характерами. Нижчий був романтиком, завжди в усьому вмів знайти щось хороше. Вищий – прагматик. Він ніколи бездумно не виконував забаганок свого друга, завжди все скрупульозно і відповідально перевіряв й обмірковував. Можливо, саме тому вони так органічно доповнювали один одного, уникаючи різних неприємностей.

Зараз вони лежали на облюбованій хмарині і спроквола споглядали на землю. Дощило. Та де там «дощило» – періщило мов із відра. Старший почав було обурюватися:

– Ходімо звідси, пошукаймо місце, де немає дощу. Завжди тебе тягне на якісь експерименти. До добра вони тебе не доведуть, затям…

– Та годі тобі. Вгамуйся. Поглянь краще на отого чоловіка з кавою. Може, побавимося з ним трохи?

Довготелесий замовк і з недовірою простежив за поглядом колеги, який аж тремтів із цікавості. Що він знайшов у звичайному чоловікові? «Теж мені дивина», – стиха буркнув довготелесий, проте взявся вмощуватися зручніше, аби нічого не проґавити. Менший мав хист знаходити неординарні особистості, навіть якщо на позір