Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль

справу зрозумілою, але, на мою думку, це дуже заплутана історія. Самі зважте, за вашою версією, хід подій такий: Артур підіймається з ліжка, із великим ризиком пробирається в ту кімнату, відчиняє секретер і витягає діадему, із великими зусиллями відламує зубець, виходить, а потім десь ховає три берили з тридцяти дев’яти, до того ж так спритно, що ніхто не може їх знайти, згодом знову повертається до того покою, піддаючи себе величезному ризику: адже його можуть там побачити. Невже така версія справді здається вам правдоподібною?

— Але тоді я й гадки не маю, що могло статися! — вигукнув банкір у розпачі. — Якщо він не мав лихих намірів, то чому ж мовчить?

— А ось це — вже наша справа, як розгадати загадку, — зауважив Голмс. — Тепер, містере Голдер, ми вирушимо разом із вами в Стритем і витратимо годинку-другу, щоб на місці ознайомитися з певними обставинами.

Мій приятель наполіг, щоб я його супроводжував, а я охоче погодився: ця дивна історія викликала в мене неабияку цікавість і глибоку симпатію до нещасного містера Голдера. Щиро кажучи, провина Артура здавалася мені, як і нашому клієнту, абсолютно безперечною, однак я вірив у чуття Голмса: якщо мій товариш не вдовольнився поясненнями Голдера, отже, надія є.

Поки ми їхали до південної околиці Лондона, Голмс не промовив ні слова. Занурений у глибокі роздуми, він сидів, опустивши голову на груди та низько насунувши капелюха. Наш клієнт, навпаки, здавалося, пройнявся вірою від слабкого проблиску надії та навіть намагався розмовляти зі мною про свої банківські будні. У дорозі ми були недовго: нетривала поїздка залізницею, коротка прогулянка пішки — і ми вже у Фербенку, скромній резиденції заможного фінансиста.

Фербенк — великий квадратний будинок із білого каменю, розташований неподалік від шосе, із яким його сполучає лише дорога для екіпажів. Зараз ця дорога, що впирається в масивні залізні ворота, була засніжена. Праворуч від неї — густі зарості чагарнику, за ними — вузька стежка, обабіч якої росте живопліт. Стежка веде до кухні, і нею користуються переважно постачальники харчів. Ліворуч — доріжка до стайні. Вона, власне кажучи, не входить у володіння Фербенка та є суспільною власністю. Втім, там дуже рідко можна зустріти сторонніх.

Голмс не увійшов у будинок разом із нами. Він повільно рушив уздовж фасаду доріжкою, що веде на кухню й далі через сад, у бік стайні. Містер Голдер і я так і не дочекалися Голмса. Увійшовши в обійстя, ми мовчки сіли в їдальні біля каміна. Раптом двері відчинилися, і до кімнати тихо ввійшла молода дівчина. Вона була трохи вища на зріст, ніж середній, струнка, темноволоса й з чорними очима. Ці очі здавалися ще темнішими від того, що на її обличчі не було ні кровинки. Мені ніколи ще не доводилося бачити такої мертвотної блідості. Вуста також були зовсім білими, а очі заплаканими. Здавалося, що вона навіть дужче вражена горем, ніж сам містер Голдер. Водночас риси її обличчя свідчили про сильну волю та величезне самовладання.

Не звертаючи на мене уваги, вона підійшла до дядька й ніжно провела рукою по його чубі.

— Ви вже домоглися, щоб Артура звільнили, тату? — спитала вона.

— Ні, моя дівчинко, справу треба розслідувати до кінця.

— Я глибоко переконана, що він не винен. Мені це підказує серце. Він не міг зробити нічого лихого. Ви потім самі пошкодуєте, що обійшлися з ним настільки суворо.

— Але чому ж він мовчить, якщо не винен?

— Можливо, образився, що ви підозрюєте його в крадіжці.

— Як тут не підозрювати, якщо я застав його з діадемою в руках?

— Він узяв її в руки, щоб поглянути. Повірте, тату, він не винен. Будь ласка, припиніть цю справу. Як жахливо, що наш любий Артур у в’язниці!

— Я не припиню справи, поки берили не знайдуть. Ти настільки прихильна до Артура, що забуваєш про жахливі наслідки. Ні, Мері, я не відступлюся, навпаки, запросив джентльмена з Лондона для якнайретельнішого розслідування.

— Це ви? — юнка обернулася до мене.

— Ні, це його приятель. Той джентльмен попросив, щоб ми залишили його самого. Він захотів пройтися доріжкою, що веде до стайні.

— До стайні? — Її темні брови здивовано піднялися. — Що він хоче там знайти? А ось, вочевидь, і він сам. Сподіваюся, сер, що вам вдасться довести непричетність мого кузена до цього злочину. Я переконана в цьому.

— Я повністю поділяю вашу думку, — вклонився Голмс, струшуючи на килимку сніг із черевиків. — Гадаю, я маю честь познайомитися з міс Голдер? Дозволите задати вам кілька запитань?

— Заради бога, сер! Якщо б тільки мої відповіді допомогли розплутати цю жахливу справу!

— Ви нічого не чули сьогодні вночі?

— Нічого, поки до мене не долинув гучний голос дядька, тоді я спустилася вниз.

— Напередодні ввечері ви замикали вікна та двері. Міцно їх зачинили?

— Звісно.

— І вони були замкнені сьогодні вранці?

— Так.

— У вашої камеристки є шанувальник. Вчора ввечері ви казали дядькові, що вона виходила до нього?

— Атож, вона подавала нам учора каву. І могла почути, як дядько розповідав про діадему.

— Розумію. Тому ви робите висновок, що вона могла щось повідомити своєму шанувальнику, і вони разом задумали крадіжку.

— Ну, яка користь від всіх цих туманних припущень? — нетерпляче вигукнув містер Голдер. — Адже я сказав, що застав Артура з діадемою в руках.

— Не треба поспішати, містере Голдер. До цього ми ще повернемося. Тепер щодо вашої служниці. Міс Голдер, вона увійшла в будинок через кухню?

— Так. Я спустилася подивитися, чи замкнені двері, і побачила Люсі на порозі. Помітила в темряві її шанувальника також.

— Ви його знаєте?

— Авжеж, він продає овочі, приносить їх нам. Його ім’я Френсіс Проспер.

— І він стояв трохи осторонь, не біля самих дверей?

— Атож.

— І має дерев’яну ногу?

Щось на кшталт переляку промайнуло у виразних чорних очах дівчини.

— Ви чарівник, — сказала вона. — Як це дізналися?

Дівчина всміхнулася, але на худорлявому енергійному обличчі Голмса усмішка не з’явилася.

— Я хотів би піднятися нагору, — попросив він. — Утім, спочатку подивлюся вікна.

Він хутко обійшов перший поверх, переходячи від одного вікна до іншого, потім зупинився біля великого вікна, що виходило на доріжку, яка веде до стайні. Він відчинив вікно й ретельно, за допомогою потужної лупи оглянув підвіконня.

— Що ж, тепер ходімо нагору, — сказав він нарешті.

Кімната, розташована поруч із спальнею банкіра, виглядала дуже скромно: сірий килим, великий секретер і високе дзеркало. Голмс насамперед підійшов до секретера й ретельно оглянув щілину замка.

— Яким ключем його відімкнули? — поцікавився він.

— Тим самим, про який казав мій син, — від буфета в комірчині.

— Де ж ключ?

— Он він, на туалетному столику.

Голмс узяв ключа та відімкнув секретер.

— Замок добре змащений, — сказав він. — Не дивно, що ви не прокинулися. У цьому футлярі, мабуть, і лежить діадема? Погляньмо...

Він розкрив футляр, витягнув прикрасу та поклав її на стіл. Це був чудовий витвір ювелірного мистецтва. Такого