Казка про Правду та Кривду - Панас Мирний

От раз і каже Правда до Кривди:

- Сестро,- каже,- чого ти така ненависна та немилосердна до мене? Я ж тобі ніколи нічого, а ти до мене так і сучишся, так і в'язнеш!

А Кривда їй одказує;

- А згадай лишень, сестро, через кого я в цю неволю попала?

- Нехай і через мене,- каже Правда,- нехай, я не таюся. Та чи вже ж нам отак цілий вік сперечатись та ворогувати? - І цілий вік отак буду. Я ніколи тобі цього не забуду!

Правда тілько важко зітхнула.

- Знаєш що, сестро? - каже далі.

- А що?

- Щоб нам не сперечатись та не шкодити одна одній, давай ми поділимося всім, що є на землі. Тоді, як ми нарізно будемо жити, то між нами й лад буде.

- Давай! - каже Кривда,- Як же ми будемо ділитись?

- А так: вибирай собі, що найлюбіше, та й володій ним.

- Добре! - одказує Кривда.- От мені люба вода. Я водою володітиму.

- Володій, сестро, ти водою, а я землею.

- Ну добре. А тим, що над землею? - питав Кривда.

- Над землею? - спитала Правда й задумалася.- Що ж над землею? Хмари, вітер, повітря…- почала вищитувати.

- Чого ти хмари туди приплела? - каже Кривда.- І тумани, і хмари з води; вода моя - тумани й хмари мої. Зараз мені викинь їх з поділу!

- Нехай,- каже Правда,- будь по-твоєму. Хай хмари твої. - І вітри я собі беру,- каже Кривда.

- Добре, а я повітря.

- Ого! Чи не ласо лишень буде? Де ж мені з вітрами діватись? На прив'язі, скажеш, держати?

- Чого на прив'язі? В тебе ж води більше, ніж в мене землі,- пускай їх на воду гуляти.

- Спасибі тобі за раду! - закопиливши губу, мовила Кривда.- Все на воді та на воді. Воно ж, може, і обридне на воді, може, де забажається і одпочити. До того ж, замочишся і заросишся - треба десь і висушитись. Не хочу я так, не хочу! А коли хоч, то ось як вода моя, тумани й хмари мої, вітри мої. І маю я право їх повсякчас на повітря випускати гуляти.

- То так ми, сестро, ніколи не дійдемо до згоди! - каже Правда.

- Ну, хай буде так, як і було! Подумала Правда, погадала… Вже ж вона буде одному повітрю шкодити, а все ж землі легше.

- Хай,- каже,- уже буде по-твоєму. Поділилися.

От і стали вони володіти: Правда - землею, Кривда - водою. Правда - повітрям, а Кривда - туманами сивими, хмарами чорними, вітрами буйними.

Сумно Правді одній серед землі пустельної, яри та гори, та камінь німий - більше нічого. Сиротою носиться вона понад тими бескетами, гукає з туги, а повітря підхопить її гук і розстилає голосною луною поміж скелями.

Бавиться Правда луною, мов мала дитина іграшкою, а все їй сумно та нудно. Здійметься вона вгору, прозорим повітрям полине, думка то - з високості обдивитися своє володарство… Тут де не візьметься Кривда… Сірі тумани пускає на яри глибокі, чорними хмарами огортає гори високі, буйні вітри випускає на повітря тихе й почне його метати та шарпати, струшує Правду на землю, опускає її додолу.

Побачила Правда, якої шкоди собі наробила, давши Кривді повітрям володіти, побачила, та пізно. Почати знову паювання - Кривда тоді докорами й просвітку не дасть! Бач, скаже, оце та смирна та тиха! Сама ділила, а тепер уже й назад.

Мовчить Правда, по землі сновигає, не хоче й на повітря здійматись. А Кривда радіє, гуляє… Оце розпустить вітри по морю, горами хвилю здіймає; сама поверх хвилі гойдається… Або злетить на хмару чорну, мчиться по повітрю прозорому, а другу навпроти себе пускає. Стрінуться ті хмари - одна проти другої преться, кожна кожну побороти хоче… Силяться, напинаються, поки яка не видержить, лусне,- а там і пішла ломитись… Гук та гуркіт на весь світ гукає; огненні блискавиці крешуть… Правда тілько на землі важко та тяжко дише.

От раз з туги та з суму почала вона собі будівлю будувати. Вибрала між горами долину таку - з трьох боків гори зубцями аж під небо здіймаються, четвертим боком та долина в синє море упирається… Море коло неї стиха грає. Вибрала ото місцину тиху та затишну й розпочала на ній будівлю. З гір каміння ла-діае - отакими бабами вороча! одну на одну складає та виводить стіни!.. Вивела. Оселю розпочала. Вже й оселю змикає, круглу та дивну - от як на церкві. На тому місці, де баня, посадила завбільшки з шапку самоцвітний камінь… Горить той камінь, сяє: і всередині світить, і зокола.

Радіє Правда, що таку собі домівку збудувала… "Тепер,- дума,- Кривдо, не страшні мені твої каверзи - дощі холодні й вітри буйні. Лий і дми, скілько хоч, а я в своєму захисті сидітиму, тебе не боятимуся. Ні одна краплина на мене не крапне, не змочить, ні тихе зітхання твоїх вітрів не дійде до мене, не прохолодить". І весело Правда співає пісню в своєму будинку. Пісня та стелеться по стінах, дереться вгору до оселі й, округлившись, знову по стінах на долівку осідає, неначе дивна та чудова скрипонька грає. А Кривда й почула. Підпливла до берега.

- Здорова, сестро! - гукає.

- Здорова.

- Поздоровляю тебе з новою оселею. Бач, яка добра: сама новосілля справляєш, а мене й не кличеші - Іди, я тобі не забороняю,- каже Правда, виходячи на поріг.

- Отак! Іди, коли сама набилася… Спасибі тобі за ласку! - регоче.- Тісно мені в твоїй оселі й душно. Я ось краще на морі погуляю.

Та, це кажучи, як скрикне:

- Вітри-Нечоси! за мною…- Та як пурне-нирне, до самого дна сідає, з самого дна воду вивертає, хвилі горами здіймає, а вітри як підхоплять ті хвилі, як помчать на берег, котять долиною аж до самого будинку, як стугонуть у стіни - так ті стіни ходором і заходили.

Правда тілько кигикнула, наче та чайка, й полетіла геть собі, щоб не сперечатись з сестрою. Вона думала - коли не буде перед очима в Кривди, то, може, та й вгамується, не стане руйнувати її домівки.

А Кривда як угледіла, як зарегоче! В долошки пле-ще та одно вергає хвилі-гори на долину. Підмила одну стіну - так та стіна й гепнулася,