Богун - Олександр Олександрович Соколовський

Настрій обох гетьманів дуже нервовий, бо за їхніми відомостями козацьке військо досягає п’ятнадцяти тисяч, татар же з Тугай-беєм, на їхню думку, щось тисяч коло п’ятдесяти.

Вислухавши Богунову доповідь, Хмельницький замислився.

— Ти кажеш, над Россю, там, де старі шанці?

— Так.

— То добра позиція…

— Але здобути можна…

— Знаю, знаю, ти, Йване, хоч на яку позицію підеш. Тільки не треба бути таким гарячим. Може й можна здобути, але чи не пощастить якось без цього обійтись?

— Моя думка така, пане гетьмане: не гаяти часу.

— Ох, який же ти прудкий! Ти ж сам зараз казав, що Потоцький не від того, щоб відступати… Почекаємо кілька днів — може й надумається… А тоді вдаримо на нього в поході…

Богун вийшов від Хмельницького незадоволений: обережність гетьмана — його нахильність увесь час вичікувати — здавалася неприпустимою нерішучістю.

Справді, під Жовтими Водами вичікування дало якнайкращі результати. Тільки через обачливість та розум Хмельницького перемога дісталася козакам так легко й дешево… Але ж під Жовтими Водами були зовсім інші обставини!..

«Ех, — думав Богун, повертаючись до свого намету, — серед поляків безладдя й пострах, козаки ж — хоч і стомлені швидкими, переходами — почувають себе чудово. А він вичікує… Ні! Цьому якось треба покласти край. Але як? Порадитися з старшиною? Забуський, Ганжа, Виговський… Ну, ці всі заперечуватимуть… От хіба Чорнота з Кричевським підтримають… Але поки що треба спочити».

Богун не спав уже дві ночі підряд і з насолодою простягнувсь на довгій киреї.

Спав він недовго: прийшов Кричевський.

Старий полковник був у червонім козацькім жупані, свіжопоголений, помолоділий — зовсім не такий, як не давно в Чигирйні — перед виправою на Хмельницького.

Чи того, що Кричевський був посивілий у боях вояка, чи того, що він не вагаючись перейшов під Жовтими Водами на козацький бік, чи того, що днів три тому вступив у грецьку віру, чи того, що сам Хмельницький був йому за хрещеного батька, — Богун ставився до старого полковника з великою пошаною.

— Вітам пана Кривулю, — пожартував Кричевський. — А що там з-під Корсуня чутно?

Богун розказав.

— А Потоцький таки відступатиме, — несподівано зауважив Кричевський. — Коли польний гетьман щось радить, Потоцький неодмінно мусить зробити щось протилежне… Вони ж і двох слів не скажуть, щоб не посваритися…

— А де він тут, ваш забіяка? Певно, ще спить? — раптом почувся поблизу голос Хмельницького. — А розбудіть мені його, хлопці, та швидше.

Богун вибіг назустріч.

Хмельницький, дуже з чогось задоволений, весело поздоровкався й сів проти Кричевського, підібгавши під себе ноги турецьким звичаєм. Груди його були розхристані, очі дивилися жартівливо й трохи насмішкувато.

— Гарні новини, пане Михайле! Потоцький дав наказ відступати на Богуслав. Зараз Ганжа повернувся з під’їзду… Відступатимуть, певно, по коротшій дорозі — через Крутий Байрак… Ну, що! — Повернувся Хмельницький до Богуна. — Бач, не казав я тобі? Ех, молодь!..

Якби був послухав тебе та пересунув армату ближче до польського табору — нізащо б не встигли… А тепер, коли бог поможе, встигнемо… Треба обійти… Чорнота з арматою вже вирушив. Гадаю, що тобі, пане Михайле, з кіннотою слід би надвечір до Крутого Байраку: з лісу вдарите на ляхів, коли спускатимуться в яр. Чорнота по тім боці в гайку поставить гармати. Я з татарами насідатиму на ляхів ззаду. Отже, їм залишиться тільки одна дорога — в болото.»

— А як Потоцький помітить, що обійшли?..

— Не помітить. Першу милю нехай ідуть зовсім спокійно. Не турбуватимем… А коли вже дійдуть до березняка, що над яром, — вертатися буде пізно: про це вже ми з Тугай-беєм подбаємо… Тільки треба, щоб хтось і нам, і арматі подав гасло… Може б ти якось, Іване, взяв сотню та заліг десь там поблизу?.. Як тільки почнуть доходити до березняка, пошлеш хлопців і до мене, і до Чорноти. Тільки гляди: бо як тебе викриють — пропаде вся дивіерсія… Ну, а коли вже можи» буде не критися від ляхів — сам побачиш. Тільки не кидайся на цих до строку як оглашенний. Я тебе знаю. Так і пропасти недовго.

Тобі ж, пане Михайле, починати не раніш, як Чорнота привітає ляхів з гармат…

— А в березняку нічого не треба приготувати? — спитав Богун.

— Коли встигнете — перекопайте в кількох місцях дорогу. Зробіть де треба засіки. Тільки не з цього боку, а там, ближче до яру. А в яру… Знаєш, Пане Михайле, що в яру? Покопайте, якнайглибші рови!..

Кричевський кивнув головою.

— А не здається тобі, пане Богдане, що передня чата зразу ж зміркує, в чім справа, і встигне їх попередити?

— А треба їх обдурити… Заманити якось, щоб трохи збочили й не вернулися… Тільки без галасу.,

— Хай повстанців з косами викриють і поженутьсяза ними, або що, — завважив Богун.

— Чудово, чудово!.. Тільки без галасу… Це ж буде майже над самим яром, по тім боці березняка. Їй-богу, чудово! Ну, то згода? Я вже послав по старшину. Ходимо до мене, — сказав Хмельницький.

Через годину Богун уже виїздив з табору На чолі своєї сотні.

Це були переважно бувалі, досвідчені запорожці, добре озброєні й здавна знайомі з тією місцевістю, де передбачалося оточити поляків.

Запорозьким звичаєм у кожного коло кульбаки була приторочена лопата. Дехто замість мушкета мав при собі тугий лук татарський.

З обережності — щоб навіть у козацькому таборі не довідалися