Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Костянтин Вільович Москалець

Карасі на озерах були витривалішими. Щойно з'являлися електровудочники, вони заривалися глибоко в мул і багатьом щастило вціліти, гинули тільки тисячі недосвідчених, завбільшки з мізинця, мальків. Уся інша живність, не розбираючи дороги, нехтуючи людьми на березі і птахами в повітрі, щодуху кидалася за порятунком на сушу. Жаби стрибали поруч із вужами, які не звертали на них уваги, нутрії перескакували через черепах, видри дряпалися разом з бобрами, яких обганяли руді берегові миші. Всі разом, мовчки, без жодного писку вони викочувалися звивистим живим клубком на рятівний суходіл, розповзалися по ярах і долинках, довго по тому не повертаючись до ласкавої стихії, яка зненацька ставала смертоносною.

— Я би їх позабивав, — признався Бамбула, слухаючи Костикову розповідь.

— Та їх подеколи і забивають. То одного знайдуть у воді з акумулятором на шиї, то другого… Часто вони й між собою воюють, бо риби майже не лишилося, місця одні й ті самі, і кожний хоче вхопити найбільше, і кожний хоче цього щодня. У них безліч замовлень — базар біля траси «Київ-Москва», весілля, родини, похорони, поминки…

— І коли це почалося?

— Одночасно з «незалежністю». Ти ж знаєш, як це бидло малоросійське мислить: «Ага, бога нима? Нима. Лєніна нима? Нима. Партії, Союзу тоже нима, виходе, шо всьо можна, бо це нам дали свободу. А з рибнадзором побазаримо, там у Питра кум работає, куму тоже дітей нада за шось учіть у Кієві. Проблем — нима? Нима!»

Вони ще раз сплавали на батуринський берег, обсохли і пішли додому. Костик насмажив млинців, сусідська дівчинка принесла теплого вечірнього молока, у слоїку залишилося трохи полуничного варення. По вечері сіли ладнати вудку для Бамбули.

— Ти ще там не пропив моїх книжок? — поцікавився Костик, порпаючись у риболовецькій скарбничці і шукаючи сьомий номер гачка. Навіть найменші карасі на озері чомусь полюбляли клювати саме на сьомий, один з більших номерів. Може, черв'як, одягнений на такого гачка, здавався їм особливо відгодованим і принадним, викликаючи, за інтерпретацією Бамбули, котрий третю зиму читав обкладинку книги К'єркегора, любострасний страх і трепет, скорочено «дриґ-дриґ».

— Чувак! — схопився Бамбула за голову. — Вони якісь закляті, ті твої книжки. Бігме, я пробував підсунути кілька примірників знайомим, але в людей стають такі кислі морди, як оце в тебе зараз! Задурно не хочуть брати.

— Шкода, — байдуже сказав Костик, вибираючи поплавок.

— А ти? Ти робив якісь рухи, щоби їх позбутися?

— Ну, певно, що так. Ми з Небораком провели мій творчий вечір у Львові. Була телевізія. Було багато класної золотої молоді. Пішло близько сотні книжок.

— Вітя конкретний чувачок, — Бамбула був однокласником Неборака і часто пишався цим.

— Потім ще з півсотні взяла книгарня на Академічній.

— Я ж кажу, Вітя дуже конкретний чувак. А ще?

— Далі ми їздили з Чубаєм по різноманітних халтурках. Я співав перед виступом Чубая, потім Тарас накручував публіку. Оце ж бо, мовляв, він і є, той геній, від пісень якого ви шизієте, тащитесь і торчите, тож зараз я заспіваю вам пару таких пісень, а у фойє, разом з касетами нашого рок-гурту, ви можете придбати і його книжки, яких, до речі, ви більше ніде не купите і яких залишилося мало-мало. Кваптеся взяти автографи, поки геній з нами і ще не здох з голоду. Раз, два, три, чотири… Завтра прийде до кімнати.

— Тарік теж конкретний чувак, — був діагноз Бамбули. — Кльова реклама! І що? Народ гріб як дурний?

— Три примірники.

— Що?!

— Три примірники, найбільше за один раз, у Стрию. Спека була скажена, у нас вибухали запальнички і двічі ламалася машина.

— І всьо?!

— Один примірник у Надвірній. Які там печуть шашлики, Бамбула, ти півжиття стратив, що не був з нами! Гори у вечірній імлі, свято Івана Купала, п'янке повітря, жива ватра — і неземні пахощі…

— Е, нє, старий, кочумай, — Бамбула ковтнув слину.

— Словом, розійшлася тисяча. Пару сотень я роздарував, порозсилав, коли мав гроші на бандеролі. І тоді вже настало всьо. Стопор, ступор… Відмотуй жилку, метрів шість.

Костик сходив до хати і виніс газету.

— Ось, свіже число, ти ще, мабуть, не бачив. Твій улюблений «Експрес», із твого коханого рідного міста, яке ти любиш понад усі Мюнхени й Лондони.

Бамбула терпіти не міг свого рідного міста, на згадку про яке в нього починався нервовий тик на лівому оці. Костик чудово це знав, але спробуй утриматися від гри на ідіосинкразійних струнах ближнього!

Бамбула гидливо взяв «Експрес».

— Інтерв'ю з тобою? Костику, до чого ти опустився, даєш інтерв'ю жовтій пресі! Та львівська преса — це…

— Я взагалі нікому не даю інтерв'ю, — перебив Костик, — це виняток. Той чувак припхався за тисячу кілометрів зі самого Львова, не міг же я послати його на фіґ?

— Міг! Львівська жовта преса — це, блін, щоб ти знав…

— Читай, не писти.

— «Наскільки я знаю, у тебе поки що вийшло у світ дві поетичні книжки?

— «Причому…» — Чувак, тут «причому» надруковано разом! — обурення Бамбули набирало обертів, його ліве око нервово засмикалося. — Блін, рогулі, з ким ти зв'язався! «— Причому друга збірка вийшла накладом три тисячі примірників, і відразу після її виходу мене попросили негайно забрати тираж, щоби звільнити приміщення. Десь із тисячу тих книжок я роздарував, а ще дві тисячі лежать у мого знайомого, художника Андрія Бамбули. Сьогодні ми виношуємо задум проведення перформансу «Спалення книги». Кращого застосування для поетичної збірки я придумати не можу.

— З цього приводу, Костю, мені чомусь згадалися слова Юрія Андруховича…» Бамбула схопився на рівні і, тикаючи