Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

Але змусив дивитися прямо.

— Я слухаю, — холодно сказала вона.

— Я не продавав твої гобелени на аукціонах!

Як у воду пірнув.

І вона, ця вода, виявилася крижаною або — такою гарячою, що він не відчув різниці між холодним і пекельним.

Вона здивовано глянула на нього і випростала руки на столі, мов школярка. Нічого не запитала, але дивилася вимогливо й уважно.

Він випірнув і знову набрав повні груди повітря.

— Так. Все набагато складніше. І може ще ускладнитись, якщо ти зараз невірно мене зрозумієш. Тому будь уважна…

Він перевів подих і продовжував говорити:

— Отже, я їх не продавав! Тобто — не продавав саме твоїх робіт. Я продавав оригінали! Те, що ти за них отримала — десята доля того, що ми отримали разом!

— Не розумію… — сказала вона.

— Звісно, що ти можеш розуміти? — посміхнувся він. — Тобі і не потрібно нічого розуміти, Енжі. Про це подбав я. Наші замовники — люди, яких я, звісно, тобі не назву. Але вони платять. І будуть платити ще. У нас попереду — купа спільної роботи.

— Ти хочеш сказати, що вкрав для них оригінали? — скрикнула вона надто голосно і він змушений був роззирнутися, чи немає поблизу зайвих вух.

— Тихо!

— Я тобі не вірю.

— А звідки ти знаєш, кому вірити, а кому — ні? — посміхнувся він.

Вона вхопилася за скроні, потерла їх — у них починалася пульсація, якої вона так боялася.

— Я піду в поліцію, — нарешті тихо сказала вона.

— Добре, — сказав він. — Іди. Але май на увазі: в Анже серед шістдесяти чотирьох оригінальних аррасів ось вже зо п’ять років висить одна підробка, яку ще ніхто не викрив. І не викриє доти, доки я веду там наукову роботу і мені вірять. А в замку Арундел, де я працював останній рік, так само експонується робота початку сімнадцятого сторіччя. І жодному науковцю чи відвідувачу і на думку не спаде перевірити її авторство! Доки я сам не зверну на це увагу шановного панства. Але тоді вже я викличу поліцію і експертів. І усіляко допоможу слідству. Адже пригадаю, що така собі нічим не визначна іноземка Енжі Маклейн із Сан-Дієго та її чоловік, до речі, відомий мистецтвознавець, котрий має доступ до раритетів, дуже цікавились усім, що стосується цих шедеврів. Вас упізнають і там, і там. Адже, пригадай, ви ж самі їздили і у Францію, і в Англію, щоби подивитися на оригінали. Вас упізнають. Я про це подбав. Але я б не хотів доводити справу до довічного ув’язнення чи електричного стільця, Енжі. Ти надто потрібна мені.

Він залпом допив вино, його пальці на бокалі розплющились і побіліли.

— Надто потрібна… — повторив він, відводячи погляд від її обличчя, вираз якого був для нього незрозумілим. — Вирішуй. Я сказав тобі все, чого не мусив говорити. Вибач…

Вона все ще терла скроні, ніби намагалася стишити в них біль.

— Що буде з Джошем?

— Ні з ким нічого поганого не станеться, якщо, звісно, ти приймеш мої умови, — сказав він.

Вона поглянула так, що він втопився в прозоро-зеленому зблиску очей і ще раз — з безлічі подібних разів — замилувався середньовічним виразом її вузького обличчя.

Приготувався вислухати все, що мусить почути: обурення, гнів.

Все одно.

Справу зроблено.

Без вороття.

Але ні гніву, ні докорів не було.

Вона помовчала кілька нестерпно довгих хвилин, а потім запитала глухим голосом:

— Як ти хотів діяти далі?

Він зрадів, що все може владнатися простіше, ніж він гадав.

Азартно присунув до неї стілець, взяв за руку, заговорив гаряче у самісіньке вухо:

— Завтра поїдемо звідси разом. Я купив віллу на Мальті, на острові Гозо. Там гарно і безпечно. Є майстерня зі скляними стінами — тобі сподобається! Решту будемо вирішувати через адвокатів.

— Зрозуміло. А зараз я можу піти до свого номера? — запитала вона, мов учениця, котра проситься вийти з класу.

Головне — нічому не дивуватися! Ані цьому запитанню, ані тому, як швидко вона прийняла рішення.

— Звісно, — дозволив він, ледь стримуючи радість. — Ти ж не полонянка! Чекатиму на тебе тут у холі зранку, годині о восьмій. Встигнеш зібратися? Наш літак о дванадцятій.

Вона підвелася.

Він теж підвівся аби провести її до ліфту, а можливо і далі…

Але вона владним жестом зупинила його.

— Не проводжай.

І пішла через зал.

Він ще не вірив, що усе обійшлося якнайкраще. Отже, він не помилився в ній. Ця маленька чужоземка ще дасть жару всім, кому не встиг він!

А особливо цьому Джошуа Маклейну, котрий завжди тримав його за цуцика.

Кивнувши офіціанту, що зараз повернеться, він все ж таки наздогнав її в холі і вхопив за плече:

— Вибач, я лише хотів нагадати, що завтра чекатиму тут, — він кивнув на шкіряний диван біля вікна.

Вона посміхнулась:

— Я тебе почула. І все добре зрозуміла. Добраніч.

Вона увійшла до ліфту і якусь мить спокійно дивилася на нього.

І лише потім, коли на сьомому поверсі вийшла поважна парочка японців, піднесла руку до обличчя і вкусила себе за зап’ястя.

Так, як робила завжди, коли її ніхто не бачив. Щоби не закричати…

* * *

Посеред номера стояла її маленька валізка.

Постіль була розстелена. На подушці лежала кругла шоколадка в золотій обгортці.

Вона сіла на край ліжка, скинула туфлі.

Замислилась, пригадуючи весь день — від самого початку.

Фестиваль.

Натовп.

Рідні обличчя.

Відчай.

Втеча крізь хвилі, що несли її назад — у відкрите море.

Зустріч із Збишеком Залеські.

Хвилі, що понесли її вперед — на скелю.

Десь посередині цього виру зблиснула теплими вогнями тиха гавань Сан-Дієго.

Обличчя Джоша і його останні слова, коли проводжав на літак: «Я чекатиму на тебе…».

Єдине, чого вона не відчувала — фізичного втілення самої себе, чогось більшого, ніж просто «руки-ноги-голова», чогось суттєвішого і надійнішого, що мало бути всередині.

Не пластилінового чи драглистого.

Того, що дозволяє триматися прямо.

І приймати рішення.

Вона вийняла з сумочки мобільний телефон, увімкнула його, побачила три пропущених дзвінки від Маклейна, погладила пальцем його фото на дисплеї.

А потім натисла на виклик «Мелі».

…Вранці Збишек Залеські випив в холі три філіжанки кави, завареної на його замовлення «по-польському». І піднявся до номеру місіс Маклейн.

Там на всю потужність гув пилосос.

Привітна афроамериканка, посміхаючись в півобличчя повідомила, що номер звільнено з п’ятої години ранку.

Не вірячи своїм очам, він вхопив мобільний телефон і довго шукав з-поміж абонентів фото і номер Енжі.

Тримав біля вуха так довго, що покоївка почала підозріло зиркати в