Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

Мало-помалу, поки тривав той іспит на приниження, я відчував, що моє самолюбство вивітрюється, збираючись, так би мовити, покинути мене остаточно. Дехто, може, й заперечить, але це вельми приємна мить. Відтоді я вже довіку став безмежно легкий і вільний, — розуміється, з погляду моралі. Мабуть, аби вибратись із халепи, яка в житті може трапитися з кожним, людям найчастіше потрібен страх. Щодо мене, то з того дня я вже ніколи не прагнув мати ані іншої зброї, ані інших чеснот.

Приятелі збентеженого офіцера, що тим часом посходилися, збираючись побродити по калюжах моєї крови й пограти в кості моїми вибитими зубами, вдовольнялися, замість планованого тріумфу, словами, які розлітались у повітрі. Цивільні, що тремтіли в радісному збудженні, сподіваючись моєї смерти, застигли з невдоволеними пиками. До ладу й не знаючи, що верзе мій язик, і лише щосили намагаючись утриматися на ліричній ноті, я, й далі держачи капітанові руки, прикипів очима до невидної точки в густому тумані, крізь який, пахкаючи і плюючись, посувався з кожним поворотом гвинта «Адмірал Брагетон». Зрештою я ризикнув, відпустивши капітанову руку — тільки одну, — підняти свою правицю над головою і закінчити виступ:

— Хіба, панове офіцери, сміливці не мають дійти згоди? Отож, в ім'я Господа, хай живе Франція! Хай живе Франція!

То був трюк сержанта Бранледора. Цього разу він теж удався. То був єдиний випадок, коли Франція врятувала мені життя, доти вона намагалася радше занапастити його. Я постеріг, що слухачі на хвилю завагались; та все ж офіцерові, навіть коли його обсядуть найлихіші думки, важко прилюдно затопити в пику цивільному, коли той щодуху горлає: «Хай живе Франція!» Те вагання врятувало мене.

Я, не дивлячись, схопив за руки двох молодших офіцерів і запросив усіх до бару випити за моє здоров'я й за наше примирення. Відважні вояки з хвилину поогинались, а потім ми пиячили дві години. Тільки жінки, безмовні й розчаровані, сумно провели нас очима. Крізь ілюмінатори бару я бачив, як палубою походжає серед пасажирів упертюща гієна — вчителька-піаністка. Ті суки таки здогадалися, що я спритно уникнув засідки, і присягли зловити мене деінде. Тим часом чоловіки пили безперестану, посідавши під вентилятором, який, немов опадаючи на голову, з самих Канарських островів молов гарячу повітряну вату, не даючи жодної охолоди. Мені, проте, годилося знову набратись натхнення, говорити те, що найшвидше припало б до вподоби моїм новим друзям. Боячися схибити, я вщерть виповнювавсь патріотичного захвату й без упину просив кожного з тих колоніальних звитяжців розповідати все нові й нові героїчні бувальщини. Героїчні бувальщини — однаково, що сороміцькі анекдоти: вони завжди подобаються військовим усіх країн. По суті, щоб порозумітися з людьми, — байдуже, офіцерами чи ні, — щоб укласти з ними хоч нетривке, проте неоціненне замирення, треба за будь-яких умов давати їм нагоду виставлятися, не стримувати їхніх безглуздих вихвалянь. Розумного марнославства не буває: це інстинкт. Мало того, нема чоловіка, що не був би насамперед марнославний. Роль захопленого підніжка — мабуть, чи не єдина, в якій людина з певною втіхою може терпіти іншу людину. А з солдатами не треба й великої вигадливости: досить тільки щомиті вдавати захоплення.

Розпитувати про воєнні пригоди дуже легко, мої нові приятелі викладали мені їх без ліку. Мені здалося, ніби повернулись найкращі шпитальні дні. Після кожної оповідки я не забував висловити своє схвалення гучною фразою, запозиченою в Бранледора: «Так, це ще одна славетна сторінка історії!» Чогось ліпшого за цю формулу не існує.

Офіцерський гурт, до якого я так підступно пристав, мало-помалу визнав мене за цікавого співрозмовника. Чоловіки стали розповідати про війну всі ті хвальковиті небилиці, які я колись уже чув, а потім і сам переказував, змагаючись із шпитальним товариством. Щоправда, тепер тло було інше: йшлося не про Францію та Вогези, а про конголезькі ліси.

Капітан Фремізон, який ще хвилину тому намірявся звільнити пароплав від моєї паскудної присутносте, побачивши, що я тямлю якнайуважніше слухати, почав розкриватись переді мною тисячами милих, люб'язних рис. Від зачудованих похвал, на диво розумних і слушних зауважень кров по його артеріях стала бігти спокійніше, обличчя проясніло, вузькі почервонілі очі заклятого пияка, до яких звідусіль збігалися зморшки, зрештою зволожились і заблищали крізь шкаралущу отупіння й глибокі сумніви, які ще міг відчувати Фремізон щодо своєї вартости і які в хвилини душевного пригнічення часом вибивалися й назовні.

Я, отже, допровадив їх усіх до ейфорії! Люди вдоволено ляскали себе долонями по стегнах! Тільки я вмів зробити життя приємнішим, незважаючи на вбивчі тропічні випари! Ну хіба я не найкращий слухач?

Поки ми розмовляли, «Адмірал Брагетон» знову стишив хід, чимдалі повільніше розтинаючи воду. Ніде навколо не ворушивсь жоден атом повітря, ми були змушені пливти попід берегом, та ще й так помалу, що здавалось, ніби пароплав повзе крізь маляс.

На чорний увігнутий малясовий пластир скидалось і небо, я з заздрістю позирав угору. Найдужче я люблю занурюватись у ніч — навіть стогнучи, спливаючи потом і взагалі не знати в якому стані! Фремізон патякав та й патякав. Берег здавався зовсім близьким, проте мій план утечі навівав тисячі побоювань. Мало-помалу ми полишили воєнні теми, балаканина стала непристойна, потім одверто сороміцька, а врешті така незв'язна, що я вже й не знав, про що говорити далі, щоб вона не урвалася. Мої горілчані брати один за одним змовкали і, тяжко хропучи, засинали, огидний сон дряпав їм носові перетинки. Коли ж, як не тепер, найслушніша мить утікати? Не слід чекати, поки в цих людях знову прокинеться жорстокість, поки урветься замирення, до якого всупереч усьому природа часом схиляє навіть найлихіші й найагресивніші натури.

Ми кинули якір зовсім близько від берега, проте бачили лише кілька миготливих ліхтариків. Поза бортом закишіло десятками благеньких човників, усюди галасували негри. Вони заполонили всі палуби, пропонуючи свої послуги. За кілька секунд я підніс до трапу свої потай спаковані речі і пішов за одним з човнярів; темрява не давала роздивитись ні його обличчя, ні постави. Спустившись до самого низу й почувши плюскіт води, я занепокоївся:

— А де ми?

— У Бамболі, Фор-Ґоно! — відповіла мені темрява.

Ми легко стали плинути по воді, негр широко вимахував веслом, а я допомагав йому, аби рухатись іще швидше.

Тікаючи, я мав нагоду ще раз поглянути на своїх небезпечних супутників. Світили палубні ліхтарі, і я побачив, що, прибиті отупінням та гастритом, вони й крізь сон бурчать і галасують. Поснулі й ситі, всі оці офіцери, урядовці, інженери, збирачі податків скидались один на одного: