Маґнат - Галина Василівна Москалець

Я зупинився, щоб розгледітись знову. Павлусь підставив бліде личко сонцю і закрутився, розкинувши руки, а далі побіг до краю гори. Задовгі рукави тріпались наче крила у птаха. Хлопець хотів подивитись на Добромиль з висоти пташиного лету. Я теж пішов. Сонце світило просто на улоговину, в якій розкинулось місто. Найбільше світла дісталось вежам костелу і замку. Червоні дахи осідку Гербуртів аж горіли. Ріка виблискувала між густим, бурштинової барви верболозом. Звідти я справді міг бачити увесь Добромиль, бо гори дають нам змогу дивитися на світ очима птахів, а болота — очима змій. Якби посунути гору, на якій я стояв, то ранок приносив би світло раніше і не був би таким сірим. Гори стиснули місто, не даючи йому розповзтися у боки, а мури не дозволяли злитися з Терновою, від якої його відділяв лиш невеликий відтинок дороги. Он та брама, через яку ми вийшли сьогодні. Михайло забрав мого коня до замку, бо я пояснив, що се проща і хто йде пішо до Божої обителі, тому воздається. Мури латані-перелатані, подекуди на валах стримів лише частокіл. Я розумів, що Високий замок єдиний зможе вистояти супроти вражої сили, але не вмістить у себе ні челяді з Низького замку, ні міщан добромильських, ні хлопства. Ті, як мені розповідали, звикли ховатись від орди в горах. Бо татари хоч і вражають своїм натиском і швидкістю, але бояться лісу і гір, намагаються їх оминати, бо там їхня погибель. Кожне військо має слабину. Добромиль мав би стояти на горі, щоб легше себе обороняти, однак місту потрібна вода і родюча рілля. Гора, на якій я стояв, ще не проросла травицею, але я бачив, що земля годиться лиш для випасу худоби, бо дощі й талий сніг змивають з неї увесь тлущ. Що посієш, те й збереш, або й менше.

Мене огортало тепло, що овівало гору, сушило землю. І не лише тіло, а й серце прагнуло зігрітись після довгої зимової стужі. Вік би так стояв, нічого не робив, тільки дивився на місто внизу. Хоч не тут я родився і багато чого не міг прийняти для себе, а проте не міг не оцінити спокою й миру, що линули від Добромиля, почуваючи навіть жаль, що скоро доведеться все це покинути. Тут, на горі, я не почував себе бранцем міста, яке з висоти вміщалось на моїй долоні. Внутрішнім зором я побачив дорогу, що в’юнилася зі сходу на захід, і лише вона годилась для мене. Інші були дорогами невільників, купців та розбишак, і небезпеку, що чаїлась для самотнього мандрівця, я вже встиг відчути сповна.

Втім, і в цих западинах, густих кущах міг ховатись неприятель і стежити за кожним моїм порухом. Нема на сьому світі безпечного місця, хіба що в материнській утробі. До монастиря я ще зміг би добігти, а до Високого замку — вже ні. Внизу натура поставила такі перепони з колючих тернових кущів, що й миша не прорветься.

Та я легко відмахнувся від цієї думки. Чомусь був певний, що мушу сповнити свій обов’язок — прислужитись востаннє ясновельможному Гербурту, а там… Що кому судилося, того не мине.

Не знаю, скільки я отак простояв на горі — на виду, не почуваючи найменшого страху, хоча в лісах могло все, що завгодно зачаїтися. Так, наче був я духом, якому не зашкодять ні куля, ні стріла, ні спис між ребра. Чоловік вмирає лиш раз. Хоч не був я більше воїном, але тут, на горі, мене охопило п’янке відчуття небезпеки і хизування перед нею. Та й гірський вітер видув з мене мирські турботи, сонце випило невиплакану сльозу і, забравши це все, натура потемніла, спохмурніла, а з невеликої хмари бризнув дощ. Аби я зрозумів, що моє тіло все ще при мені, й воно мерзне і потребує укриття.

XX

Мене здивувала безпечність добромильської обителі. Благенька огорожа з ріденьких стовпців, перевитих вербовим та ліщиновим пруттям, — ледь не загорода для овець, хіба що трохи вища, молодий садок з обв’язаними соломою яблунями, відчинена брама, звідки дорога вела просто до церковці, що ще не втратила барви свіжих дощок, тільки ледь примерхли оті барви. Церковця притулилася до самої гори, а з боків стояли довгі хижі, вкриті соломою. Бідний монастир, але бідність його миналася: поряд зводили муровану церкву, правда, тепер будова чекала весняного тепла, а в горах весна завше настає пізніше, ніж у долині. Мав я надію, що ясновельможна Гербуртова не полишить опікуватись монастирем святого Онуфрія, а ні — то на все Божа воля. (АК: Звісно, княгиня з роду Острозьких дбала би за Добромильський монастир ще довго, якби смерть рано не вкоротила їй віку. З певних джерел відомо, що Гербуртова похована не де-інде, а в Добромильському василіянському монастирі, хоча була римо-католичкою. Там же й похований син Яна Щасного — Ян Лев. У польському путівнику 1919 року написано, що в коридорі монастиря висіли портрети Гербуртів. На жаль, після Другої світової війни у монастирі відкрили відділення психлікарні й портрети напевно знищили.)

Бо зараз свята обитель була вразлива не лише до нападів людоловів чи католиків, а й до хижої звірини.

Коло брами ніхто не сторожував, і се також мене здивувало, бо покладатися на Божу ласку в сьому світі можуть лишень цілком темні люди або ж блаженні. Брама ж мала ще одну роль: чинити спротив мирському, зупиняти тих, хто приходить з нечистими помислами. Бо ж до раю не пускають кого-небудь, як і до пекла. Хто на що заслужив, туди і йде — чи на райські блаженства, чи на муки пекельні. На свойому віку бачив я чимало монастирів: бідних і багатих, скромних і славних, великих і малих, то там лише на великі празники відчиняли браму для мирян, щоб не чинити їм перешкоди на дорозі до храму. Навіть не се мене здивувало так, як те, що всі довкола говорили, як щедро помагають ясновельможний з малжонкою сій обителі, тому сподівався я побачити її в більш достойному стані. Йшлося, очевидно, про іншу поміч — захист від уніатів, заступництво. Хоча вал і частокіл тут би придався, щоб не шастали вовки та лисиці.

Під горою, що нависала над церквою, лежав ще сніг. Влітку сонце туди ще зазирає, а взимку, подібно, що ні.