Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
— Не вір тому, Марку... Нема відьом на Руській... А він, пан Рогатинець, який?
— А ви вже колись питали... Сивий, суворий, але ми його не боїмося. Він живе у шкільному будинку, одного разу завів нас із Зіновієм у свою кімнату, і таке сідло нам красне показав, і сагайдак, а Зіновій як скрикне: «Воно б моєму коневі пасувало!» Нічого не відказав на те пан провізор, лишень спохмурнів... А нині побачив мене і каже: «А чого ви з Зіновієм не заходите?» І пішов собі...
— Він добрий чоловік...
— Звідки ви знаєте?
— Мусить бути добрим, коли науку вам дає.
— Ну, мамо, то ви мене пустите з Зіновієм в Олесько? Він завтра вранці вільний, їхній ректор спудеїв відправляє, а його аж у обід. Після сніданку чекатиме на мене біля нашої школи. Мамо...
— Пущу, синку, пущу. Тобі ж треба подивитися на вільного коня. Аякже...
... — Не сходиться лінія серця з лінією натуральною, пане Юрію, — похитала головою Абрекова. — Не світить вам любов, не віднайдете її... — Вона притулилася лицем до підвіконня і прошепотіла ледь чутно: — О, скажіть мені, люди добрі, де моя Гізя?
Розділ восьмий
СКОРБНА П'ЯТНИЦЯ
Кгди ж зась русинські посполиті супроти костьолу стали, а не мали свого казнодія, подався старий Іван Красовськнй на Афон і ревно благав мніха Йвана, аби не замикався в пустині, потребно ж бо йому стати в ряди братів своїх, которі суть загрожені від поляків і від русинських відступників. І прибув мніх Іван року божого 1605-го і в мене був, купив п'ять Псалтирів, а я, уздрівши його, зрозумів много такого, чого не розумів дотоле, і вигнав лотрів з корчми, які, бувши мудрими на злое, не знали іще істини, щоб розуміти добро.
З манускрипта
Шевця Пилипа Дратву колись знали у Львові всї, а нині тільки дехто. Він продавав на Ринку цвяхи, смолу, шевські ножі та інше причандалля, і мало хто пізнавав у ньому колишнього сеньйора цеху, славного майстра, який робив найкращі сап'янці, і якби мав сто рук, то був би взув, напевно, ціле місто. Знав його добре лише Лисий Мацько: Пилип у всі неділі й свята заходив до його пивниці, сідав за столик у темному кутку, однак ніколи не пив, ні з ким не розмовляв і все думав, думав. А про що — те нікого не обходило, він залишав на столі гроша за посидне, і Мацько був з того вдоволений, хоча й задумувався інколи: чого приходить Дратва до корчми, коли й кухля ніколи до губ не піднесе, і їсти не замовить.
У великодну ж неділю він дав про себе гучно знати, а двома роками пізніше так прославився на весь Львів, що шевці про нього навіть пісні склали.
А почалося все з того, що цієї ж таки провесни потрапила Дратві до рук книжечка «Гармонія», — польською мовою написана, а він, яко чоловік письменний, почав її читати, не глянувши, хто написав, і, дійшовши до слів: «...противники унії — не духовні особи, а ремесний люд, которий, покинувши дратву й шило і привласнивши собі уряд пастирський, письмо боже шельмують, справжніх пастирів соромотять», — вельми обурився, тоді ж подивився на обкладинку і геть отетерів: автором книжки був Іпатій Потій. Мало того, що цього русина-відступника проклинали всі православні й Дратва — теж, додалася в цю мить до посполитої ненависті ще й своя особиста: поганцю, нас же примусили покинути дратву й шило, а ти іще й ганьбиш, і плюгавиш мене — майстра, до якого колись, будучи берестейським каштеляном, слугу присилав з просьбою пошити для «свого» пана сап'янові чоботи руського крою з витяжними халявами.
Тож сидів Пилип Дратва на Ринку за скринькою, з шевським крамом, думав про оту погану книжицю і додумався до такого, що аж самому моторошно стало: хто більше винен у русинській біді — польські пани чи таки свої?
І ось у цей мент з подвір'я архієпископської резиденції вихопилися коні, запряжені у фаетон, у фаетоні — цибатий священик у чорній сутані, і хтось сказав до Пилипа:
— Он як жене, занюхав, що Балабан помирає...
— Хто — занюхав? — запитав Дратва у сусіда.
— А ти не чув? Новий митрополит київський, Потій, приїхав на єпископство наше уніата ставити.
Пилип мерщій замкнув скриньку, побіг на Руську і, мов оглашенннй, бігав з двора у двір, волаючи:
— На Юрську гору! На Юрську гору! Церкву рятувати!
...Високий довгобразий Іпатій Потій зігнувся дугою над ложем, на якому під сніжно-білою периною згасав львівський владика і екзарх Гедеон Балабан. Тяжкі корчі в животі вже більше тижня зводили його тіло, лікарі були безпорадними, хвороба висмоктала колись рум'яне, мов у м'ясника, обличчя, і тепер воно, худеньке й вутле, визирало з-під перини, геть закрите сивою густою бородою, і тільки очі, вперті й великі, не змінилися. Гедеон мав ще ясний розум, він передумував усі свої діла і вчинки, важив їх на шальках совісті — покоробленої, скрученої, перетертої, але ще не зовсім утраченої, і відчував, що вона мовби очищається від накипу злості, заздрості, честолюбства, стає тією первісною, з якою він колись, сповнений благочестивих і для України потрібних намірів, займав єпископський престол на святоюрській горі.
Візит Потія вельми здивував його й насторожив. Він ще не знав, що з ласки Петра Скарги Іпатій призначений київським митрополитом, і цей, їдучи з Володимира-Волинського до матері городів руських, завернув до Львова, довідавшись про хворобу Балабана. Не знав, але й нічого доброго від Потія не чекав, тому наставився не згоджуватися на жодні його намовляння: єпископ перед обличчям смерті не бажав наново засмічувати своє сумління плодами нечестивих спокус.
Потій стояв біля узголів'я і, молитовне склавши руки, півголосом вимовляв п'ятдесятий псалом за здравіє єпископа, не виминаючи при тому погляду Балабана, в якому тяжіли задавнена злість на підступного собрата і нинішня погорда до зрадника.
— Я вас не кликав, превелебний отче, чого ви хочете? — тихо спитав Балабан.
— Господь осінив мене тривожним чуттям, брате, — відказав Потій. — У сію мить, після якої ви, бо всі ми в ласці божій, можете стати перед найсправедливішим судом, маєте іще змогу опам'ятатися і останнім своїм словом викупити гріх перед апостольською церквою.
Втім, відчинилися двері: до єпископського покою
