Твори - Гі де Мопассан

Надходив уже вечір. За всіма справами день минув непомітно. Маріоль сів біля відчиненого вікна, п’ючи вогку й ніжну свіжість росистої трави та дивлячись, як сонце заходить і кладе довгі тіні на пасовища.

Служниці розмовляли, готуючи обід, і їхні голоси глухо долинали з кухні, а крізь вікно чулося коров’яче мукання, собаче гавкання і голоси людей, які заганяли худобу або перегукувалися через річку.

Від усього цього справді віяло спокоєм і відпочинком.

Маріоль у тисячний раз за цей день питав себе: «Що подумала вона, одержавши мого листа?.. Що вона зробить?..» Потім він поставив собі запитання: «Що то вона робить зараз?»

Він глянув на годинника: пів на сьому. «Вона вернулася додому й приймає гостей».

І ніби побачив вітальню та молоду жінку, яка розмовляє з княгинею фон Мальтен, з пані де Фремін, Масівалем і графом фон Бернгаузом.

Його душа раптом затремтіла, ніби від гніву. Йому захотілося бути там. О цій порі він майже щодня приходив до неї. І він відчував у собі якусь прикрість, — не каяття, бо його рішення було непохитне, але щось близьке до фізичного болю, як у хворого, якому в звичну годину відмовилися впорснути морфій. Він уже не бачив ані пасовищ, ані сонця, що заходило за горби на обрії. Він бачив тільки її — посеред приятелів, заклопотану світськими турботами, що вкрали її в нього. «Годі думати про неї!» — сказав він сам собі.

Він підвівся, спустився у садок і дійшов аж до тераси. Вода, падаючи з греблі, здіймалася свіжим туманом. Почуття того холоду морозило його вже й так су ниє серце, і він вернувся. Йому подали обід в їдальні. Він нашвидку пообідав і, не знаючи що робити, відчуваючи, як зростає в йогб тілі й душі та прикрість, щойно спізнана ним, ліг і заплющив очі, маючи намір заснути, але даремно. Його думка бачила, його думка страждала, його думка не кидала тієї жінки.

Чия вона тепер буде? Графа фон Бернгауза, напевне! Це той самий чоловік, якого треба цій марнославній істоті, чоловік показний, елегантний, вишуканий. Він їй сподобався, бо ж, намагаючись його скорити, вона вдалася до всієї своєї зброї, дарма що була коханкою іншого.

Його душа, опанована цими пекучими образами, все-таки починала потроху німіти, блукаючи в сонному маренні, де щохвилини поставали той чоловік і вона. По-справжньо-му він так і не заснув: і цілу ніч йому ввижалося, як вони блукають навкруги нього, збиткуючись із нього, дражнячи його. «Ось вони зникли, нібито для того, щоб дати йому врешті заснути, але як тільки забуття обгортало його, вони одразу ж з’являлися, стискаючи серце гострими ревнощами.

Він устав на світанку й пішов до лісу, взявши товсту палицю, забуту в його новому будинку останнім мешканцем.

Сонце зійшло: його проміння впало крізь верховіття ще майже голих дубів на землю, вкриту місцями свіжою травою, подекуди килимом із сухого листя, а далі — поруділим від зимових морозів вересом; жовті метелики пурхали вздовж дороги, ніби мандрівні вогники.

Праворуч від дороги вигулькнув горб, майже гора. Горб той укритий був соснами та синявими брилами каміння. Маріоль помалу виліз на нього^, і, досягши верхівки, сів на великому камені, бо вже задихався. Ноги, підгинаючись від утоми, не тримали його, серце калатало, все тіло було як побите від якоїсь незрозумілої знемоги.

Ця знемога — він добре знав — не була наслідком утоми, вона була наслідком іншого — кохання, що гнітило його, немов безмірний тягар. Він прошепотів: «Яке нещастя! Чому вона так владно тримає мене? Я брав од життя тільки те, що треба брати, щоб жити без страждання».

Його увага, збуджена й загострена страхом перед тим болем, що його, може, не легко буде подолати, зосередилася на ньому самому, проникла в душу, спустилася в найпота-ємнішу сутність, намагаючись краще пізнати її, відкрити його власним очам причину цього незрозумілого перелому.

Він казав собі: «Я ніколи не захоплювався. В мене не екзальтована вдача, я не палка людина; в мене більше розсудливості, ніж несвідомого потягу, більше цікавості, ніж охоти, більше свавілля, ніж постійності. Власне, я тільки цінитель насолод, тонкий, розумний і вибагливий. Я любив блага життя, ніколи ні до чого дуже не звикаючи, я смакував їх, як знавець, не п’яніючи, бо надто досвідчений, щоб збитися з пантелику. Я все оцінюю розумом і звичайно надто виразно піддаю аналізові свої нахили, щоб сліпо ними керуватися. В тому-то й полягає моя велика вада, єдина причина моєї слабості. І от ця жінка підкорила мене, наперекір моїй волі, всупереч страхові, що вона в мене викликала, всупереч тому, що я так добре її знав, І вона поневолила мене, заволодівши потроху всіма помислами і прагненнями, що жили в мені. Певне, в цьому вся річ. Раніше я витрачав їх на бездушні речі, на природу, що вабить мене й розчулює, на музику — ті ідеальні пестощі, на думку — ті розумні ласощі, і на все, що є приємного й прекрасного на світі.

Але нарешті я зустрів істоту, що зібрала всі мої нестійкі й мінливі бажання і, спрямувавши їх на себе, перетворила в любов. Елегантна й гарна, вона привабила мої очі, витончена, розумна та хитра, привабила мою душу, а серце моє вона поневолила таємним чаром своєї близькості й присутності, таємною та непоборною знадливістю своєї особи, що заворожила мене, як дурманять деякі квітки.

Вона все замінила собою, бо мене вже ніщо не вабить, я вже нічого не потребую й не хочу, нічим не клопочуся.

Як би я колись трепетав і тішився в цьому лісі! А тепер я його не бачу, не відчуваю, мене тут нема. Я нерозлучний з тією жінкою, дарма що не хочу любити її більше.

Ну! Треба вбити свої думки втомою, а то я ніколи не видумаю».,

Він підвівся, зійшов із скелястого горба і швидко подався вперед. Але невідчепні думки душили його, ніби він ніс їх на собі.

Він ішов, прискорюючи ходу. Іноді, дивлячись, як сонце світить крізь листя, або чуючи смоляний подих сосен, він на коротку хвилю почував полегкість, наче в передчутті далекої потіхи.

Раптом він спинився. «Це вже не прогулянка, — подумав він, — це втеча». Він справді тікав — від самого себе, невідомо куди, тікав, переслідуваний смертельною тугою цього розбитого кохання.

Потім він пішов повільніше. Ліс тут був інший, він ставав пишнішим і тінявішим, бо тепер Маріоль увійшов у самі хащі,