Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Любов Петрівна Пономаренко

Син стояв боком, показуючи ґулю на лисині і жирну шию. Навіщо я його зачав шістдесят три роки тому?

— Який я тобі татко? Я тато, тато і все, без наголосу на останньому складі. Ясно?

— Та ясно. Тільки ти б зайшов до будинку. Скоро Урода заїде.

Він став біля мене навколішки, підняв і повів через двір, обнявши за плече. Син не звик, щоб йому заперечували, а тому я ненадовго піддався. Ця доброта сокирою рублена, показує всім, що він Гніт, що його родина сильна. Ненавиджу. До того ж, невістка, мабуть визирає у вікно і чекає скандалу.

Я трохи закуняв на дивані, а прокинувся від того, що прибиральниця зі свистом відкинула штору і скрикнула. Вона шпигувала на користь невістки і те, що ця пройда побачила просто не мине. Фікус переріс вікно, майже дотягнувся до стелі. Дарма, що вчора пізно ввечері я надрізав йому верхівку. Рослина роздвоїлася і тяглася вгору тепер двома пагонами. Її листя видовжилося, стало ще густішим і темним, немов аж фіолетовим. Стебло зробилося утовшки, як горло пилососа.

— Це… що?

— Це подарунок сина, — збрехав я.

— Але ж цього… не було.

— Треба частіше прибирати! — дорікнув я.

Прибиральниця, мов картоплина, викотилася з кімнати.

По телебаченню в програмі про катастрофи о 12 показували, як потяг ударив мікроавтобус, а потім санітари збирали рештки тіл під насипом. Як в Іспанії на глибині сімсот метрів засипало шахтарів. Як реве цунамі в Японії. Як заливає водою англійців і пролетів ураган над Парижем. Як поліція закликає людей до стриманості.

Мій син з мером зачинилися в кабінеті, дудлили коньяк і обговорювали останні події. Я чекав, що хтось із них таки згадає про мої застереження, але Урода тільки одного разу саркастично зауважив: «Ваш батько вже шукає шляхи оновлення людства», а син, ніби не помітивши, додав: «Страх смерті — рушійна сила, він мобілізує і регенерує».

Потім вони перейшли до особи якогось латиноамериканского політика, який вибився в мери і в своєму місті намагався запровадити комунізм. Переглядали відео, ржали, як ті жеребці. Ідіоти!

Мені часто сниться покійна дружина. Заходить у великій сірій шифоновій хустці, докірливо дивиться і каже: «Як мені жити без тебе?» Ми познайомилися в поїзді Рига-Сімферополь, така поетична натура! На станції Невель Мар’яна вибігла на перон і почала танцювати під дощем. Я трохи не здурів, як це побачив, вона вся літала. Коли рушив потяг, прокрив двері в її купе, там спалахнули очі, мов лісові дзвіночки. Біля Мар’яни сиділа стара в постолах. Жінка розповідала, що колись у їхньому дворі розверзлася земля і утворилася глибока щілина. Це було поблизу Варви на Чернігівщині. Туди впала парокінна підвода з людьми й мішками. Один парубок зголосився поміряти глибину того провалля. Йому за пояс прив’язали вірьовку, а потім вірьовки зносили з усього села, бо дна все не було та й не було. Коли парубка витягли, з нього зробився дід, він мовчав, трясся, мов у лихоманці, й скоро помер.

Мар’яну вразила ця історія, вона геть мене не помічала, хоча я простягнув їй руку, назвав своє ім’я. Дівчина закуталася ковдрою, відвернулася, на подушці поруч з нею лежала попеляста коса. Я погладив ту косу, стара дрібно захихотала беззубим ротом і посварилася на мене скоцюрбленим пальцем. Вранці в купе сиділи вже інші люди. Я кинувся до провіднички, віддав їй решту грошей і вона простягла Мар’янин квиток до Гомеля, я кинувся його цілувати. Весну й літо мотався кожні вихідні в Білорусь, ходив вулицями міста, але нікого навіть схожого на неї не зустрів. Зрештою звернувся до кореспондента радіо, розповів свою історію і попросив Мар’яну відгукнутися.

Хто б міг подумати! Більш, як через шість десятків років сиджу в кімнаті сам, за стіною волає наш з Мар’яною син, якого я до божевілля любив маленьким, а її давно немає. Мені поталанило з жінкою, ми часом сварилися, вона виплескувала на мене свинцевий гнів: «Ідіот, гад, тварина!», а потім брала мою руку, вкривала нею свою голову й плече, сідала так близько, що ставала моєю частиною і жартома шепотіла: «Ня сярдись, сябро!»

Доки ті горлають на весь будинок, згадувати про Мар’яну неможливо. Я відриваюся від столу і раптом помічаю, що фікус доріс до стелі і гострим наконечником намагається її пробити. Чому ж його так потаскало? Невже він полюбляє галас? Минулого разу що було? Заходила невістка. Злилася покоївка. Так, так. Я не поливав його, а він ріс. Він ріс!

Тепер його стебло вже стало завтовшки, як рука боксера. Я підставляю стілець, залажу на стіл, нагинаю дерево і відтинаю йому верх. Хрусь! Ось тепер ти знатимеш своє місце. Розумієш, друже, інакше неможливо, доведеться тебе викинути з будинку.

Доки я повертаюся зі своєї мандрівки в піднебесся, з-під листя почали вилазити тонкі жовтуваті пагони. Ну ти даєш! Що ж, хай зайдуть ті матеріалісти й облізуть. Як вони це пояснять? Коріння витяглося з горщика, познаходило щілини в підлозі й окупувало її. Ні, його таки пора видворяти.

Син з Уродою пішли до авто. Вмикаю на всю телевізор, приношу з комірчини сокиру, обрубую коріння. Ми, українці, дуже працьовита нація. Пройдіть у неділю по російських дєрєвнях, там на лавках лузають насіння або п’ють горілку. Ми ж тягнемо, несемо, косимо, рубаємо, вичищаємо, годуємо, полемо, варимо, миємо, білимо, метемо. Навіть академіки на дачах щось таке вирощують. Ви уявляєте доктора наук з Гарварда, який сапає картоплю? А українські сапають, сам бачив. Але в мене сокира не вельми слухається. Тонші стебла вислизають з-під леза і світять голою серцевиною.

— Татко, татко, звук тихіше можете зробити?

— Не можу! Не мо-жу!

От пройда, ця невістка! Щось таки унюхала. Я вже вичистив пів-кімнати.

— Татко, зробіть тихіше, Вадичок не може заснути, ваш правнучок. Зробите тихіше?

— Ти заткнешся, га?

Здається, пішла. Треба бути обережнішим. Зрештою, обрізати можна великим кухонним ножем. Та де його взяти? Або ножицями. Справді, ножицями краще. Іржаві кравецькі ножиці давно валяються в письмовому столі. О, ножицями легше. Близько півночі я звалив фікус, обрізавши всі корінці. Розрубав натроє стовбур, і коли в домі все стихло, витягнув частинами на подвір’я, залишив там, де горщик з рослиною поставила чужа людина. Визбирав усі корінці й листя, шматочки кори. Подумав: уранці треба буде якось пояснити, що це за деревина. Але так нічого й не придумав. Упав на ліжко й заснув.

У Мар’яни була одна дивна звичка. Вона назбирувала за літо пучки різного