Джерело - Айн Ренд
Кітінґ подивився на Кетрін. Кетрін не було; залишилося лише біле обличчя, що тануло в звуках гучномовця. І це було не тому, що вона слухала свого дядька; Кітінґ не міг відчувати ревнощів до нього; хотів, але не міг. Це було не захоплення. Це було щось холодне і безособове, що спустошувало її, підкорювало її волю і поглинало її — не людина, а щось безіменне.
— Ходімо звідси, — прошепотів він. У його голосі було щось дивне. Він боявся.
Кетрін обернулася до нього, наче опритомнюючи. Він зрозумів, що вона намагається пригадати, хто він узагалі такий. Дівчина прошепотіла:
— Так, ходімо звідси.
Вони йшли вулицями, під дощем, безцільно. Було холодно, та вони йшли далі, щоб рухатися, відчувати власні м'язи.
— Ми промокли наскрізь, — нарешті сказав Кітінґ, так невиразно і природно, як тільки міг; мовчання лякало його; воно доводило, що вони обоє знають те саме і що воно реальне. — Знайдімо місцину, де можна випити.
— Добре, — відповіла Кетрін. — Знайдімо. Так холодно… Хіба ж я не дурепа? Пропустила дядькову промову, а я ж так сильно хотіла її почути.
Усе було добре. Вона згадала про це. Вона згадала доволі природно, з нормальною ноткою жалю. Примара розтанула.
— Але, Пітере, я хотіла бути з тобою… Я завжди хочу бути з тобою.
Примара сіпнулася востаннє, не у змісті того, що вона сказала, а у причині того, що спонукало її сказати це. Потім вона зникла, і Кітінґ усміхнувся; його пальці знайшли оголену ділянку дівочого зап'ястка між рукавом і рукавичкою, й дотик до її шкіри зігрів його…
За багато днів Кітінґ почув історію, що переказувало все місто. Розповідали, що наступного після мітингу дня Ґейл Вайненд підвищив платню Тухі. Тухі оскаженів і спробував відмовитися. «Ви не можете мене підкупити, містере Вайненд», — сказав він. На що Вайненд відповів: «Я не підкуповую вас, не лестіть собі».
Коли зі страйком було покінчено, в усьому місті враз поновилося перерване будівництво, і Кітінґ дні та ночі проводив на роботі через нові замовлення, що рікою потекли до бюро. Франкон радісно всміхався всім і кожному, влаштував маленьку вечірку для працівників, щоб стерти згадку про все сказане ним раніше.
Палацову резиденцію містера і місіс Дейл Айнсворт на Ріверсайд-драйв — творіння Кітінґа, — виконану в стилі пізнього ренесансу із сірого граніту, нарешті було закінчено. Містер і місіс Дейл Айнсворт влаштували офіційний прийом із нагоди новосілля, на яке запросили Ґая Франкона та Пітера Кітінґа, але не Луціуса Геєра. Про Геєра забули, доволі випадково, як завжди траплялося останнім часом. Франкон насолоджувався прийняттям, бо кожен квадратний метр цього будинку нагадував йому про дивовижну суму, отриману певним гранітним кар'єром у Коннектикуті. Кітінґ насолоджувався прийняттям, бо велична місіс Айнсворт сказала йому з неймовірною усмішкою: «Але я була певна, що це ви — партнер містера Франкона! Франкон і Геєр, авжеж! Яка неуважність із мого боку! Все, що я можу сказати на своє вибачення, це те, що якщо ви не його партнер, то кожен скаже, що ви заслуговуєте ним стати!». Життя в бюро йшло гладенько — це був один із тих періодів, коли все, здавалося, добре.
Саме тому Кітінґ був враженим, коли одного ранку, невдовзі після прийняття в Айнсвортів, побачив Франкона, який приїхав на роботу з виразом нервової роздратованості на обличчі. «Нічого не сталося, — він нетерпляче махнув рукою Кітінґові, — нічого такого!» У креслярні Кітінґ зауважив трьох працівників, які голова до голови схилилися над сторінкою нью-йоркського «Знамена», читаючи із жадібно-винуватим виглядом; він почув, як один із них огидно реготнув. Побачивши його, вони надто швидко сховали газету. Він не мав часу вникати у це; посильний від підрядника чекав на нього в кабінеті, а також купа листів і креслень для схвалення.
За три години він у клопотах забув про цей випадок. Почувався легко, світлоголово і піднесено через власну енергійність. Коли знадобилося піти до бібліотеки, щоб порівняти новий проект з найкращими прототипами, він вийшов із кабінету, насвистуючи і весело розмахуючи ескізом.
Пролетів до середини приймальні, аж раптом зупинився мов укопаний; ескіз гойднувся уперед і, повернувшись, ляснув його по колінах. Він забув, що йому не пасувало отак зупинятися.
Перед бар'єрчиком стояла, розмовляючи із секретаркою, молода жінка. Її струнке тіло видавалося непропорційним порівняно з нормальним людським тілом; його лінії були занадто видовжені й такі тендітні, що вона нагадувала стилізоване зображення жінки і змушувала правильні людські пропорції видаватися надто незграбними і недоречними поруч із нею. Була вбрана у простий сірий костюм; контраст між його суворою простотою і її зовнішністю був свідомо продуманим — і на диво елегантним. Пальці однієї її руки відпочивали на бар'єрчику, вузька долоня завершувала владну лінію її руки. У неї були сірі очі, не овали, а два подовгастих кутастих прямокутники, обрамлені паралельними лініями вій; вишукані розпусні вуста і вираз холодної безтурботності на обличчі. Світло-золотисте волосся та її костюм, здавалося, не мали кольору, а були лише натяком на межі з реальністю, роблячи ту реальність вульгарною. Кітінґ стояв нерухомо, бо вперше в житті зрозумів, про що говорять митці, розповідаючи про красу.
— Я побачуся з ним зараз або ніколи, — казала вона секретарці. — Він просив мене прийти, а я маю час лише зараз.
Це не було командою; вона говорила так, наче в неї не було необхідності надавати своєму голосу командних ноток.
— Так, але… — на селекторі секретарки заблимала лампочка; вона поспіхом увімкнула з'єднання. — Так, містере Франкон… — Вона слухала і кивала полегшено. — Так, містере Франкон.
Вона обернулася до відвідувачки:
— Якщо ваша ласка, можете увійти.
Молода жінка повернулася і поглянула на Кітінґа, минаючи його на шляху до сходів. Її очі ковзнули по ньому, не затримуючись. Його приголомшене захоплення пішло на спад. Йому вдалося зазирнути їй у вічі; вони видалися втомленими і трохи зневажливими, але залишали відчуття холодної жорстокості. Він чув, як вона піднімається сходами, і це почуття зникло, але захват
