Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс
— Яке жахне становище! — бідкався містер Піквік, спиняючись, щоб витерти лоб після таких вправ. Він глянув на будинок — темний. Вони, певне, повкладались спати. Треба спробувати подати знак ще раз.
Він навшпиньки пройшов намоклою, всипаною гравієм, доріжкою, постукав у двері і, спинивши дух, приклав вухо до дірки в замку. Ніякої відповіді. Дивно. Ще раз! По той бік дверей щось зашаруділо, і чийсь голос спитав:
— Хто там?
„Це не Джоб", — подумав містер Піквік, похапцем притискуючись до стінки. — Це жінка.
Не встиг він додумати до кінця цю свою думку, як над дверима відчинилося вікно і три або чотири жіночі голоси спитали разом:
— Хто стукає?
Містер Піквік боявся й поворухнутись. Було ясно, що весь дім прокинувся. Містер Піквік з усіх сил старався лишатися непомітним, поки вгамується буча, і вирішив зараз же після того перелізти назад або загинути в борні.
Як і всі рішення містера Піквіка, це було найкраще з можливих у таких обставинах, та, на нещастя, воно базувалося на гадці, що дверей удруге не насміляться відчинити. Як же неприємно було йому почути брязкіт ланцюга та засува і побачити, що двері повільно розчиняються дедалі ширше! Він крок по кроку відступав у куток, але присутність його особи заважала відкрити двері на всю широчінь.
— Хто там? — верескнув цілий хор тремтячих голосів, що складався з начальниці пансіону, трьох виховательок, п’яти служниць і тридцяти вихованок, напівроздягнених і в папільйотках.
Звичайно ж, містер Піквік не сказав, хто там, і тоді весь хор заспівав іншої: „Боже, боже, жах який!"
— Куховарко, — промовила начальниця, що обачно стояла позад усіх аж на верху сходів, — куховарко, чому ви не виходите подивитись у сад?
— Вибачте, мадам, я не можу, — відповіла куховарка.
— Що за дурепа, ця куховарка! — гукнули тридцять вихованок.
— Куховарко! — з великою гідністю промовила начальниця, — не сперечайтесь, прошу. Ідіть мені зараз же в сад І подивіться.
Куховарка зайшлася плачем, а одна з служниць підтримала П досить голосним „Сором вам !", за що тут же дістала попередження про звільнення.
— Чуєте, куховарко? — настоювала начальниця, нетерпляче тупаючи ногою.
— Хіба ви не чуєте, добродійко куховарко? — спитали три виховательки.
— Яка безсоромна ця куховарка! — сказали разом тридцять панн.
Підбадьорена цими словами, безталанна куховарка ступила крок чи два наперед і, тримаючи свічку так, що не могла бачити нічого, запевнила, що за дверима нікого нема, і то, безперечно, був вітер. Двері збирались вже зачиняти, коли одна допитлива панна визирнула в шпарку і жахливо зойкнула. Всі позбігалися до дверей знову.
— Що трапилося з міс Смісерс? — спитала начальниця, поки зазначена міс Смісерс заходилась істерикою силою на п’ять механічних дівчат.
— Боже мій! — скрикнули двадцять дев’ять панн, — що з тобою, Смісерс, голубко?
— Чоловік! Чоловік за дверима ! — верещала міс Смісерс.
Почувши це, начальниця, не барячись, побігла до себе в спальню, зачинилася на ключ і, прибравши вигідної пози, впала непритомна. Виховательки, вихованки й служниці кинулись нагору, і ніколи й ніде не було заразом стільки плачу, вищання та зомлінь. Серед цього розруху містер Піквік вийшов з свого притулку.
— Леді, любі леді… — почав був він.
— О, він зве нас любими! — обурилася найстаріша І найбридкіша вихователька. — Яке страховище!
— Леді! — кричав у розпачі містер Піквік, — послухайте! Я не злодій. Мені треба бачити начальницю.
— Ах, негідник, йому треба місис Томкінс! — скрикнула друга вихователька.
Тут знявся ще більший галас.
— Дзвоніть на гвалт! — зарепетувала дюжина голосів.
— Не дзвоніть, не дзвоніть! — благав містер Піквік. — Ви ж подивіться на мене. Хіба я схожий на злодія? Любі мої леді, ви можете зв’язати мені руки й ноги або зачинити в комору, коли вам більше до вподоби. Вислухайте тільки те, що я вам хочу сказати.
— Як опинилися ви в садку? — наважилась спитати одна з служниць,
— Покличте начальницю, тоді я все розповім, — настоював містер Піквік, напружуючи якомога свої легені. — Покличте її… не турбуйтесь тільки та покличте начальницю, — і знатимете все.
Чи вплинуло чесне Піквікове обличчя, чи його манери, чи спокуса, проти якої так трудно встояти жінці,—спокуса довідатись про щось, укрите таємницею, — ми того сказати не можемо, але поміркованіші (три-чотири особи) потроху заспокоїлись. Вони запропонували, щоб Піквіка на доказ його щирості було негайно ув’язнено і, коли той погодився, посадили його в комірчину, де вдень висіли капелюшки та торбинки вихованок, і зачинили на ключ. Це надало духу всім іншим; з’явилася місис Томкінс —І переговори почалися.
— Що ви робили в моєму садку, чоловіче? — спитала місис Томкінс.
— Я прийшов попередити, що одна з ваших вихованок збирається тікати цієї ночі.
— Тікати? — скрикнула начальниця, три виховательки, тридцять панн і п’ять служниць. — Тікати? Хто? З ким?
— З вашим другом, Фіц-Маршалем.
— Моїм другом? Я не знаю такої особи.
— Ну тоді з містером Джінглем.
— Ніколи за життя не чула такого прізвища.
— Значить, мене обдурили, й ошукали! — скрикнув містер Піквік. — Я став жертвою змови… і підлої, низької змови. Пошліть у готель „Ангела", мадам, якщо ви мені не вірите. Покличте звідти лакея містера Піквіка благаю вас.
— Це порядна людина, бо в нього є лакей, — шепнула місис Томкінс одній з виховательок.
— На мою думку, місис Томкінс, цей лакей доглядав його, — відповіла вихователька. — Я гадаю, що він божевільний, і то не лакей, а наглядач.
— Мабуть, ви маєте рацію, міс Гвін, — погодилась начальниця. — Пошліть двох служниць у готель, а решта нехай залишається тут захищати нас.
Отже, двох служниць відрядили до готелю „Ангела" шукати містера Семюела Веллера, а решта троє залишились захищати місис Томкінс, трьох виховательок і тридцять вихованок. Містер Піквік сидів у коморі під гроном торбиночок на сендвічі і з усією філософічністю та силою волі, які міг прикликати собі на допомогу, чекав повернення посланців.
Минуло півтори години, доки містер Піквік вийшов на волю й побачив перед собою весь персонал пансіону, містера Семюела Веллера і… старого Вордла з його майбутнім зятем — Трандлем.
— Дорогий мій друже, — кинувся до нього містер Піквік, — з’ясуйте, бога ради, цій леді неймовірне й прикре становище, в якому я опинився. Мій слуга, певно, сказав уже
