Чаполоч, Ігор Астапенко
Р у х.
Коли в тебе мало часу, думки ущільнюються. Я наближаюсь до силуету зі зграєю незавершених думок. Це не важливо. Покриваю голову каптуром. Сніг безпардонно дорослішає. Учиться говорити. Його перше слово — «шшшшш».
З у с т р і ч.
Куда в таку пору? — Та кудась. — А откуда тоді? — Од баби шкандибаю — вигнала. Ка’е, катись під три чорти. То й кочусь оце. — Тута чортів нема — тіки собаки. — А люди є? — Є трохи — тоже собаки. Гавкають ‘ден на одного. — Ясно. А шо сторожиш? — Склади ондо. Чи вони мене сторожать — не знаю. — Курити є? — Да. Дрожиш, бачу, пішли зайдеш хоть в тепло. Як звать тебе? — Слава. — Пішли, Слава.
Т е п л о.
Будеш сто? — Нє, кинув. — Сам? — Нє, жінка закодірувала. — Буянив? — Не питай, мужик, воно тобі не тра’. — І краще зараз? — Не знаю. — Знаєш — казати не хочеш. — Може, й так. А ти, якшо серйозно, куда йдеш? — До матері. — Далеко десь відсіль живе? — Є трохи. — Чьо на попутку не сядеш? — Не їде туди попутка. — А шо за село таке? — Цвинтар. — Так і називається? — Ага, не чув? — Нє-а, а в нашом районі? Не в нашому. Ладно, не хоч’ — не кажи. — Не хочу.
І м і т а ц і я.
Стріляв? — З дєвачьки? Ага. За вісім років тіки раз було. Одні хтіли склади ограбить. — Патрони? — Патрони не холості — дірєктор такі видав. Попадеш — уб’є. — Кого? Любого живого. — А ти хіба живий? — В смислі? — Забудь. — Хліба будеш? — Давай. — Бери осьо. — Дякую.
Д о б р о.
Жінка пеклá. Вкусний, да? — Да. — Любиш її? — А хєр його знає. Трицать один год живем, всяке було в нас. — Ахахах. Не любиш. — А нашо любити? Аби було. — А тебе як звати? — Боря. — Я трохи втомився. Можна, я посплю, Борь? — Бачу-бачу. Ти цей-во, лягай ондо на мому місці. Подушку накрий чимось. До конця зміни ше три часа. Якраз поспиш, Слава. — Добрий ти, мужик. Не стріляй в мене, поки буду спати. — Гагагага, я подумаю. Ти в церкву ходиш? — Да. — А шо там робиш? — Стою. — Ясно.
С л і п о т а.
...
Я намагаюсь заснути в затхлій комірчині старого чоловіка. Утома хилить мене до сну, але інстинкт веде в бік гвинтівки. Забрати її в сторожа — справа десяти секунд. Плюси: я буду при зброї; утеча стане впевненішою; я зможу швидко покінчити із собою, щойно захочу. Мінуси: мені доведеться ліквідувати сторожа на певний час; рухатися треба буде набагато швидше; у наплічнику немає місця для гвинтівки — доведеться нести в руках; мене будуть шукати активніше. Стримай себе, Слав’. Мене звати Слава. Тепер мене звати Слава. Тебе звати Женя. Замовкни. Тебе немає. Тутки я.
...
Мене будить чийсь нав’язливий пильний погляд. Це сонце. Занадто багато сонця, як для цієї комірчини. Дихання парою — лілейні стрічки простору. Красиво. Коло мене спить пес. Дуже хочеться притулитися до нього. Здається, ми знайомі сто років. Хай спить. Я смакую наше синхронне мовчання. На мені затерта ряднина, зшита з різних шматків. Віддає сирістю та старим димом. Цей запах — пелюстка далекого спомину. Не пригадаю, якого саме.
Утоми хмільної цілунок.
Я стрибаю в озеро сонця — пливу на вулицю. Стрімко йду до сяйного снігу. Розриваю тишу кашлем. Мороз не вщух, здається, тільки зміцнів. Коло колонки — коло криги — ковзанка для сніжинок. Чому тут нікого немає? Біля липи — чиясь «україна». Студена байдужість вітру осіла на вкопаних деревах.
Чомусь уявляються нагі стопи Ісуса в білому варенні снігу.
Лазурова плівка підхмар’я.
Я — катастрофічно маленький
для зазіхання на участь у безмежжі.
Пасивна візія обширу
вклякла у твані свідомості.
Спробуй витягнути — помреш. Закурюю.
Дуже повільно видихаю — безгучно.
Моє фізичне «я» ще хоче жити.
Розсвіт народжує відтінь рівноваги.
Власник відтіні цілує себе в стигми.
Стигну. Живлюся енергією. Рухаюся до... Здається, хтось іде. Точно. Сторож? Сторож.
Ти проснувся?
Ага.
А вчора не ти чергував.
Не я. Боря просив не будити, то я й не будив тебе. Виспався?
Менш-більш.
Ну ясно. Не змерз?
Трохи. Дать коє-шо погріться?
А ти будеш?
Трошшшки да.
Давай. Тільки чшшшш.
Добре.
...
Оце дивлюсь на тебе і не можу понять, де я тебе бачив. — Не думаю, шо це було. — Дай подумаю. — Не треба. — Точно ти! Аж вроді як вчора бачив. Звідки ти? — З жінки. — Шо? — Звідти, шо й ти. — Я з Макарівки. Ахахахах! Шось не так сказав? — Усе так, не зважай, мужик, то я так шуткую. — Та я поняв, шо шуткуєш, не второпав, про шо. — Забудь. — Але де ж я тебе бачив, а? — Наливай-но краще. — Наливаю. За шо? — За сонце. — Хай буде по-твому. За сонце. — Скільки зараз? — Час дня. Спішиш? — Не зовсім, але тра’ йти. До матері. — Да, Борька казав, шо ти до мамки, далеко звідси ше? — Як до неба.
...
Дядько небесний босою ногою набиває чиєсь велике багряне серце.
...
У мене тільки одна пара взуття — треба бути обережним. Грошей вистачить на місяці два-три. Далі рухатимусь повз населені пункти. Я кажу собі: утекти можливо. Іти — тільки на захід. Якийсь час ночуватиму в лісах, розпалюватиму багаття. Холод зберігає людину. Я ж людина? На жаль. Їжі — на кілька днів.
Вітер повітрю язик показав — дітвак.
М’язи. Я худну, і м’язи стають виразнішими. При згинанні рук мої біцепси більш випуклі. Ребра випинаються. Живіт угинається всередину. Жили на руках цвітуть синім. Ноги непомітно тоншають. Обличчя? Я давно не бачив його. Душа? Втекла у п’яти. Вони порепані й холодні. Душа все стерпить. Уууууууух-хуууууууу.
У храмі лісу найкрасивіші прихожани.
Кожен крок супроводжується рипучим відзвуком.
Входження в тіло краси —
натхненна святість руху.
Мені красиво. Мені неможливо сумно.
Утечу не цікавлять сентименти:
нишком од світу прослухай свій valse melancolique і йди далі.
Ліс — око сіл.
Обличчя починає леденіти. Пришвидшуюсь. Здається, за метрів двісті вже просвіт. У лісі відлунює навіть думка. Холодно — дно-дно-дно. Я зайшов достатньо глибоко. Ногами теж. Ножами теж. Сніг крізь густе гілляччя став пробиратися до серця. Падає — не може танути. Осідає на стінках. Робиться червоним.
Просвіт — ставок.
Який я зараз? Загублений скитник, смужка бруду
