Жінка в пісках - Кобо Абе
Розсмакувавши горілку, він і жінці запропонував випити. Звісно, вона рішуче відмовилася — так, наче її силоміць частували отрутою. Як і треба було сподіватися, горілка підскочила у шлунку, мов м’ячик, ударила в голову і задзвеніла бджолиним роєм у вухах. Шкіра почала тверднути. Його кров гнила!.. Вмирала!..
— Та хіба не можна нічого вдіяти?.. Мабуть, і вам нелегко? Зробіть щось! Я ж вам розв’язав руки й ноги!
— Ага... Та як ніхто із села не захоче принести води, то...
— Хоч спробуйте!..
— Якби ми знову взялися до роботи...
— Ви що, жартуєте? Хіба вони мають право заводити з нами такий безглуздий торг?.. Скажіть!.. Що, не можете?.. Ви самі знаєте, що не мають!
Жінка опустила очі й замовкла. От дивне становище! Шматок неба, що виднів між одвірком і краєм піщаної ями, вже втратив свій блакитний колір. І тепер сяяв, як нутро мушлі. Якщо виконання обов’язку є паспортом у людському суспільстві, то навіщо йому ще дозвіл тих селюків?.. Людське життя не набір клаптиків паперу, а майстерно оправлений щоденник, для якого багато важить перша сторінка... Не треба брати зобов’язань перед тими сторінками, які не є продовженням першої... Не варто переживати, навіть якби хтось помер голодною смертю... Хай йому біс!.. Так хочеться пити!.. Та якби довелося ховати всіх, хто вмер зі спраги, не вистачило б рук!
Знову обвалилася купа піску.
Жінка встала і взяла віник, що стояв під стіною.
— Не смійте робити! Ви ж мені обіцяли, хіба ні?
— Та я тільки матрац...
— Мій?..
— Вам треба скоро лягати...
— Як захочу спати, сам його почищу!
Чоловік відчув, як земля під ним задвигтіла, і завмер. На хвилину його огорнула хмара піску, що посипався зі стелі. От нарешті дало себе знати те, що жінка перестала згрібати пісок. Очевидно, він не знаходив виходу, а тому пробився силою крізь щілини між дошками. Ледве стримуючи його навалу, опори й сволоки тужливо скрипіли. Однак жінка начебто й не злякалася: сиділа незворушно, втупившись у верхній одвірок. Мабуть, тому, що й цього разу пісок натискав тільки на підвалини.
— От негідники! Невже ніколи від свого не відступляться?..
О, як гупає його серце!.. Стрибає на всі боки, як перелякане зайченя... Не може всидіти у своїй норі й ладне заховатися будь-де — в роті, вусі чи навіть у відхіднику. Слина стала ще клейкішою, ніж раніше. Але спрага не зростала. Може, її вгасила трохи горілка? Та як тільки вона вивітриться, вогонь знову спалахне й перетворить його на попіл.
— Нашкодили й тішаться... Та розуму в них менше, ніж у мишей... Ану ж, я помру... Що тоді робитимуть?
Жінка підвела голову — наче хотіла щось відповісти, але так і не розкрила рота. Мабуть, вважала, що не варто й говорити, і тим самим підтвердила його найгірший здогад.
— Ну що ж... Коли вже кінець один, то дозвольте спробувати все, що тільки можна!
Чоловік ще раз ковтнув горілки і збуджений вискочив надвір. В очі йому вдарило білим, як розтоплений свинець, жаром, і він похитнувся. Засипаючи його сліди, пісок крутився вихором. Напевне, десь тут учора ввечері він напав на жінку і зв’язав її... Напевно й лопата десь тут лежить. Піщана лавина на якийсь час припинилась, однак на схилі з боку моря пісок потроху сипався. Підхоплюваний вітром, він раз у раз відривався від кручі й гойдався, як шмат полотна. Остерігаючись обвалу, чоловік носком черевика почав обережно розгрібати пісок.
Його нога занурювалась начебто досить глибоко у свіжий піщаний настил, але на щось тверде не натрапляла. Незабаром пряме сонячне проміння стало нестерпним. Зіниці його очей звузилися... Шлунок затіпався, як медуза... Різкий біль пронизав лоба... Йому не можна витрачати більше ні краплі поту... Він дійшов до крайньої межі. Найголовніше зараз — пригадати, де кинув лопату... Він тоді мав намір використати її як зброю... Отже, вона десь тут і лежить... Чоловік ще раз уважно придивився й помітив, що в одному місці пісок випинався у вигляді лопати.
Почав спльовувати, але відразу ж отямився. Треба зберегти навіть найменшу краплю вологи. Процідив слину крізь зуби, а прилиплий до них пісок вигріб пальцем.
Жінка сиділа в кутку обличчям до стіни й поправляла спереду кімоно. Мабуть, попускала тасьму на животі й витрушувала з-під неї пісок. Чоловік схопив держак лопати руками і, піднявши її на висоту плечей, націлився на стіну...
Жінка за його спиною зойкнула. Налягаючи усім тілом, чоловік усадив вістря лопати в стіну. Воно пройшло наскрізь легко, не натрапляючи на опір, немов
