Новини - Андрій Любомирович Войницький

І ось тут я побачив цю курву. Як вона стоїть біля барної стійки і весело шкіриться, немов тримає на руках трирічну племінницю на дитячих іменинах, а її очі — я справді бачив це — колють усе навкруги, як дві канцелярські кнопки. Немов у цих сатанинських очей існує одна-єдина мета — пробуравити в оточуючому світі якнайбільше маленьких кривавих дірочок.

Один з «пітбулів» виник біля мене. Поштовх інстинкту, жах, смерть! Спрацьовують навички, які колись давним-давно впрограмував у мене Скороход. Збиваю перші подачі, відмахуюсь! Адреналіновий жах, лють, смерть! Використовуй руки, в тебе довгі руки, це твоя перевага — ось так він мені казав... Там напирають на Сашу, відразу двоє, і знову кабанчик, знову дрищ... Скільки вже лупцювали того дрища: я пляшкою, неголений — у вухо, а той, сука, все на ногах... Вони всі на ногах! Мене відтіснили. Ось і ще! Їх, сука, двоє! Спалах, сині іскри. Підлога стрибає в обличчя. Я впав! Я знову, бля, впав! Я на жопі! Встати!.. Ні! Знову летять чиїсь ноги! Закритися! Кров, біль! Забагато крові. Це все!

Вставай! Вставай! Хлоп! Хлоп! Хлоп! Хтось мене тягне. Мене тягнуть за худлон! Хто? Саша. Вставай! Це Саша! Вставай! Треба підніматися!.. Встаю. Піднімаюся. Біль! Треба на рівні ноги! Кабанчик зігнувся біля стінки, здається, йому реально не до нас... Дрищ теж лежить... Ти диви — дрищ нарешті лежить!

Саша йде! Ми з ним задкуємо коридором. «Піт-булі» повільно йдуть слідом. Чому не атакують? Що це в нього? Ствол? Саша тримає пістолет! Цілить у них!

— Шо, бариго, хочеш нас пукалкою злякати?

— Пацани, не сціть, це пневмат!

— Травмат,— виправляє закривавлений Саша.— Спитай різницю у другана.

Дрищ лежить, корчиться від болю.

— Думаєш, налякав?

— Ми його тобі зара в жопу заб’ємо!

Невідомо як, але ми дозадкували до виходу. Все в тумані. Кров. Біль. Саша тримає їх на відстані. Його білосніжний спортивний костюм увесь у кривавих розводах, немов він свиню різав. За нами в нічну свіжість дворика викатує геть усе воїнство «пітбулів», крім поранених. За ними — величезний натовп зівак. Знімають на телефони. Ніхто не допоможе, зате викладуть в «ютуб». Ми повільно наближаємося до машини. Тільки б Саша не згубив ключі! Тоді точно пісець!

Один з «пітбулів» підходить небезпечно близько, і Саша стріляє йому в ногу. Той присідає з виттям. Інші готові кинутися вперед.

— Я дуже влучно стріляю,— попереджає Саша.— Маю спеціальну підготовку.

Лунають презирливі вигуки: «Підор!», «Сірьогу підстрелив!»

— У вас у всіх будуть нещастя,— каже Саша на диво спокійним голосом.— Дуже скоро. В когось згорить квартира, у іншого помре близька людина, хтось важко захворіє!

Вони тягнуться за нами, як полярні вовки в романі Джека Лондона, вичікують нагоди. Пікнула «Тойота». Рідненька, слава тобі Боже!

Далі мій мозок фіксує реальність дрібними фрагментами: ось ми влетіли в машину, зачинилися. Бах! — удар у бокове скло. Двигун реве, Саша скажено вивертає руль. Бах! — ми штовхаємо когось задом на розвороті. Бах! — у заднє скло прилітає пивна пляшка, на склі павутиння тріщинок й піна. Ми мчимо. На повороті я бачу, як з клуба вискакує той неголений чолов’яга, що став на наш захист, біжить до машини, але не добігає — «пітбулі» перехоплюють його, валять на асфальт і починають усі разом відбивати, наче шмат яловичини.

Саша топить педаль газу до упору, в нього величезні розчахнуті очі без зіниць. Він жене уже за сто двадцять по мокрому від талого снігу шосе.

— Твою маму! Ото погуляли!

— Курва! Але яка ж там Вєронічка була хороша... Все перепоганила, скажена тварюка!

— А той індик казав... Бля, треба якось кров зупинити!

З нас юшило, заливало сидіння, одяг. У мене з носа й губ, у нього — з розсіченої брови і також з носа. Поволі починало боліти те, що під час бійки не відчувалося через адреналіновий вихлоп. Тільки тепер з’ясувалося, як добряче вони встигли нас перемолотити.

— От же ж падло! Все там залишилося! Оце так су-у-учища!

Так, у цій дівчині з першого погляду відчувалася загроза. Дехто, наприклад молодший Штос, міг вважати її привабливою — доглянута, гарно вдягнена, молода. Але, як на мене, в ній не відчувалося жодної сексуальності, я миттєво побачив голу істину, пусту таріль із-під варення з брудними малиновими розводами. Я бачив чорного журавля — жорстокого, страшного птаха, таку собі тоталітарну Немезиду, що карає за будь-який відступ від заведених нею правил.

Вона незворушно наказала нам, щоб ми припинили торгівлю наркотою в її клубі, Саша пояснив, що про все домовлено, їй зараз подзвонять. Я бахнув віскі, затягнувся кальяном, неголений чолов’яга тим часом перераховував гроші, щоб віддати їх Саші, весь час підходили якісь хлопчики й дівчатка, Вероніка хіхікала, і птаха вже майже пішла, але Саша кинув легковажну фразу, нібито ні до кого не звертаючись: «Та її просто ніхто не факає!» Вона встигла добряче віддалитися, в залі скажено лупила музика, але