Черлені щити - Володимир Кирилович Малик
— Жахливо, — прошепотіла княгиня і повернулася до гридня: — Поклич князя! Хай прийде сюди!
Коли гридень вийшов, наказала:
— Розповідай, за віщо тебе посаджено. Тільки щиру правду!
— Княгине! — зойкнув Ждан. — Яка тут може бути лжа! Моя єдина надія — то правда… Сподіваюся, вона розчулить твоє серце, і ти заступишся за мене перед князем.
І почав розповідати.
І не помітив ні він, ні Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Ігор і зупинився у дверях. Лише Будило хотів уклякнути на коліна, та князь приклав палець до рота — мовчи!
Ждан хвилювався, розповідав нескладно, уривчасто — і про половецьку неволю, і про зустріч із Кончаком, і про Самуїла, і про Любаву, і про Славуту та великого князя київського, і про князя Ігоря, якому служив самовіддано і служив би ще вірніше, аби лише князь того забажав… Та найчастіше він згадував Любаву і той день, коли вирвав її з пазурів смерті і повіз до Києва, бо лише там мав надію врятувати її.
Ярославну вразила ця розповідь, на очах у неї виступили сльози. Вона тихо запитала:
— Ти так сильно кохаєш ту дівчину?
— Кохаю, княгине… Хіба це вина моя?
— Ні, я ні в чому тебе не звинувачую, бо розумію, що це таке — кохання… Мені здається, що я зробила б так само, коли б мій ладо потрапив у становище, подібне Любавиному. Вірю, що й він рятував би мене, незважаючи ні на що… Я проситиму князя, щоб він випустив тебе з цього жахливого підземелля…
— І мене, княгине, — простягнув до Ярославни руки Будило. — Бо не вчинив я нікому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь… Всього й вини моєї, що до душі мені живі боги — сонце, вітер, води, ліси, зелені поля, а не мертві, намальовані людською рукою на стіні чи на шматку липової дошки… Заступися, княгине, перед князем, і я, всіма богами клянусь, слугуватиму тобі і твоєму князеві, довіку буду вірний душею і тілом.
Він намагався дотягнутися до княгині, щоб поцілувати її руку чи одяг, але не зміг, бо не пускав важкий заржавілий ланцюг, що глухо гримкотів при кожному його рухові.
— Хто ж тебе посадив сюди? — спитала Ярославна. — Чи знає про тебе князь Ігор?
— Схопили мене чорноризці з наказу єпископа, кинули до порубу і припнули на цеп з відома тисяцького, а князь Ігор, я думаю, і не відає про те…
— І за тебе, чоловіче, замовлю слово.
— Не треба, княгине, — раптом виступив на середину порубу князь Ігор. — Я все чув…
— Тим краще, ладоньку… То ти випустиш цих людей? Щоб не боліло моє серце від думки, що за кілька кроків від мене, під помостом моєї хоромини, зазнають тяжких мук оці безвинні, — сказала Ярославна, не виявляючи здивування з того, що князь підслухав їхню розмову. — В ім'я богів наших, нинішніх і колишніх…
— Цього старого, Будила, я відпущу зразу, — відповів князь, окидаючи поглядом кістляву, закошлачену постать смерда. — Я справді нічого про нього не знав і вилаю Рагуїла за самоправство… А Ждана посадив я, і посадив не за те, що він порятував кохану від смерті, а за довгого язика, за те, що залишив військо, не попередивши про це князя, що обмовив мене перед Святославом…
Жданові хотілося крикнути, що не обмовляв він, що розповів Святославові тільки те, що сам бачив на власні очі, але під застережливим поглядом княгині зціпив зуби і не промовив жодного слова.
Ярославна ж пригорнулася до Ігоря і тихо, довірливо, мов розповідала якусь таємницю, зашепотіла:
— Княже, я не вбачаю у вчинках твого конюшого зради чи якогось лихого наміру супроти тебе. Врешті, мав же він якось пояснити Святославові, коли, де і ким була поранена Любава. Та й справді: тайна — не втайна! Про Глібів чутка і так миттю рознеслася по всіх князівствах — як Ігор покарав Володимира. І покарав справедливо — за те, що той перший напав на твої землі. І якщо Святослав справедливий, то мусить обвинуватити передусім Володимира… Тож при чому тут конюший твій? Яка його провина? Що поїхав, не попередивши тебе? Що розповів Святославові про Глібів? Але подумай: хіба, коли б я була поранена, ти не мчав би зі мною, нікого не спитавшись, туди, де мене могли б порятувати? Чи вигадував би бозна-що про місце та обставини мого поранення? Ні, мабуть, і ти, ладоньку мій, вчинив би так, як і твій конюший… Тож відпусти його! Заради справедливості! Заради сироти Любави та її кохання з цим хлопцем! Прошу тебе, ладоньку мій!
Вона дивилася на князя знизу вгору, і в її ясних очах, освітлених скупим промінчиком світла, що пробивалося в похмуре підземелля крізь вузьке віконечко, блищали сльози.
У твердому, суворому Ігоревому обличчі щось здригнулося, воно пом'якшало, розпогодилося, стало аж ніби вродливішим, добрішим…
— Хіба можна тобі відмовити, Ярославно? Ти маєш добре серце, спроможне не тільки відчиняти вутлі дверцята цього порубу, а й пробити мури кам'яниць, розтопити лід зачерствілих у боях та походах князівських сердець… Я відпускаю їх обох! Нехай ідуть!.. І будь спокійна: віднині цей поруб пустуватиме, щоб ти не тривожила себе думкою, що поблизу твоєї хоромини страждають люди… Для злочинців я знайду інше місце! — І він гукнув до гриднів: — Розкуйте цих людей! Віднині вони вільні і можуть іти, куди хочуть! А цьому отрокові віддайте його коня і зброю…
Жданове серце забухкало, задвигтіло, мало не вирвалося з грудей. Він вільний! Ще сьогодні, не гаючись ні хвилини, він вирушить до Києва, де на нього жде Любава! Яке щастя! Яка радість! Дихнути повітрям свободи, глянути на золоте коло сонця, на зелені руна полів, на голубе небо, на світлі води рік та озер, сісти на коня і помчати з вітром навперейми куди хочеш — хіба це не найбільше щастя? Його не оцінить тільки той, хто не сидів на цепу у сирій темній ямі, хто не скнів від думки, що навіки похований у ній, хто втратив останню надію…
Йому на радощах хотілося цілувати княгині руки, він ладен був простити князеві його несправедливість, але з пересохлого горла виривалися лише два слова:
— Дякую, княгине! Дякую, княже! Дякую, княгине! Дякую, княже!..
Зате Будило висловив свої почуття щиріше. Він дотягнувся до Ігоревої руки і, шкарубкими пальцями погладивши парчевий князівський рукав, прорік:
— Княже, соколе наш придеснянський! Щоб твоїй княгині, нашій рятівниці, жура не затьмарила ясного чола, щоб її очі не
