Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Впізнав.

По кінчику носа і галстуку. Власне кажучи, ці дві прикмети доповнили себе взаємно.

Не могло бути жодного сумніву.

Знервований до краю, комендант відійшов убік, буцімто шукаючи по всіх кишенях портсигар.

— Є, панове, гільза! — зрадів прокурор. — Як я і припускав, браунінг-два!

— Чому лікар не приходить? — Матіясекові почала видаватись підозрілою поведінка коменданта.

— Замовкни, пан! — прицикнув на нього той і, звертаючись до обох, сказав не своїм голосом: — Придивіться краще, що за несподіванку зготовили нам… ті шубравці! Ви, панове, поки що залишитесь тут, а я повернуся на комендатуру. Скажу вислати паку. Револьвери при вас?

— В мене є, — сказав прокурор, тримаючись за горло.

— Гаразд. Тіло відправити у морг. Хай при консервації ужиють всіх можливих заходів. О десятій чекаю панів в себе в кабінеті.

Коли Ясь Качуровський за три години ще раз прийшов на вулицю Вузьку, то, якби не стежка, що веде в поле, не знайшов би місця, де ніччю вбито людину.

Просто-напросто вся Вузька була наче зачимсь заскороджена. Сліди людських ніг, коліс, кінських копит були зовсім недавні, вже по заскородженім.

«Чого я прийшов сюди? — думав про себе Качуровський. — Чей же не припускав, що мертвий лежатиме до цього часу і чекатиме, щоб сказати мені, як вмирав. Прийшов тому, що мусив.

Це ж страшне, щоб людина приїхала в Наше бозна-звідки, зайшла на таку тиху, глуху вуличку, як Вузька, вибрала таку годину, коли всі полягали спати, і тут зустрілася з смертю. Цікаво би знати, що снилося тому бідоласі напередодні?»

Зграя капосних горобців об'їдала кущ бузини біля студні, а Бронкові приверзлося спросоння, що пташня обсіла вазони пеларгоній на вікнах і там виправляє свої герці.

Бузина чи пеларгонія, однаково була це справа горобців, що Бронко того дня прокинувся передчасно.

Коли вийшов на ганок і подивився на довколишній умитий, свіжий світ, пожалів за тими ранками, що їх прослинив у постелі.

Обмився в бочці з дощівкою і чомусь, згадавши Бориса Каминецького, як би на його честь, зробив кілька гімнастичних вправ на «турніку», на якому мама тріпала хідники.

Мав ще час після сніданку, але забрався на роботу, не знаючи, чим би міг заповнити ці хвилини вдома.

Наближаючись до кафедрального собору, Бронко приповільнив ходу. Була це пора і місце, де міг зустріти Ольгу чи хоч би кого-небудь з її сестер. Останнім часом навіть зустрічі з «швагерками», за законом асоціації, приносили йому деяку приємність.

Не судилося йому того дня побачити Ольгу. Напевно, заспала. Уявляв собі кохану голівку з розкиненим волоссям на подушці. Кожна людина має свій спосіб підкладати подушку під голову. Як робить це його кохана?

«Спи, — післав їй свої думки, — спи, серце! Колись будеш спати на моїй руці. Все буде моє: і ти, і твій сон, і подушка, на якій тепер спиш».

Серединою вулиці Легіонів промарширував підрозділ озброєної кінної поліції. Бронко об'єктивно ствердив, що хлопці на конях підібрані, як огірки, і мають досить мальовничий вигляд на баских конях.

«Шкода тільки, що не обрали собі іншого фаху в житті, як служити в поліції».

Заки Бронко дійшов до друкарні, кіннотчики поверталися вже назад.

Молодий Завадка не надав жодного значення цьому фактові. Майже біля самої друкарні зустрів знову трьох поліцаїв з багнетами «на гостро». Коли входив східцями до друкарні, з сусідньої брами блиснув лакований кашкет причаєного там поліцая. Тоді Бронко згадав, що й вчора вранці, коли повертався з роботи, здибав поліцая. Чи не очікується часом проїзд через Наше у Карпати якої ексцеленції?[65]

В цеху був один Пєрожек. Похнюплений, він ненормально повільно застібав на собі халат. Бронко якось раптом, як то буває часто по відношенню до людей, з якими щодня бачишся, спостеріг, що старий за останній час дуже вилисів.

Завадка мусив двічі поздоровкатись, заки той відповів йому.

— А що ти на це скажеш, Бронку?

— А що?

— То ти нічого ще не чув? В такому разі я теж нічого не знаю.

— А що… що, пане Пєрожек?

— А ти чого причепився до мене? Я тобі кажу: нічого не чув, не знаю і знати не хочу. Моя справа — друкарня. В мене жінка-діти, я, слава богу, маю працю, поза тим мене не обходить цілий світ. О, може, цей тобі щось більше скаже.

Ввійшов Ковальський.

Як завжди, вітається гречно, обережно знімає з себе піджак, що ледве купи тримається, такий він проношений та проштопаний (незамітно, по-кравецьки). Акуратно укладає його на вішак, прикриває зверх охоронним папером і вішає на призначене місце на стіні, теж оббитій папером. Тільки тепер надіває спецівку, до кишенькового дзеркальця причісує вилиняле волосся і щойно тоді стає за реал.

— І ви нічого не чули, пане Ковальський?

Чорні човникуваті очі бігали тривожно. Для цієї людини може бути тільки одна і то найстрашніша новина: звільнення з роботи.

— Я нічого не чув, нічого не знаю. А що? Може, шеф щось говорив? Буде скорочувати?

— Тим краще для вас, коли ви нічого не чули, — підбадьорює його Пєрожек, який сам набрав уже охоти. — Тепер такі часи, що найкраще бути сліпим і глухим. Я казав Бронкові… Маю працю, маю жінку, маю діти — і більше нічого не знаю і знати не хочу. Чи не так?

Ковальський не може заспокоїтись. Йому треба лише знати, чи новина стосується скорочення штатів, а поза тим його цілий світ не обходить. Аби тільки це одне вияснити.

— Я перепрошую, але мене цікавить… то, може, щось з роботою… Може, щось для мене погане?..

Бронкові робиться нудно від цього скімлення… Що за порода слимакуватих. Тьфу!

— Перестаньте, Ковальський! Не журіться, таких вірнопідданих, як ви, з роботи не звільняють!

— Вам добре, Завадко, говорити, а я панові Філіпчукові завдячую все… може, й те, що до сьогодні ще ногами волочу.

— Ну і файно є! Ви для нього жива реклама його «патріотичного гуманізму». Чого ще вам треба?

Влітає захеканий Олекса.

— Йой, слухайте, чого то у місті так багато поліції «на гостро»?

— Пєрожек тобі скаже.

— Броник, я собі випрошую подібні жарти! Я нічого не чув, нічого не знаю. Чого ти причепився до мене, як реп'ях до кожуха? Хлопці, будьте мені свідками, що я нічого не казав, нічого не знаю, що ось стою за реалом

і працюю, а поза тим мене цілий світ не обходить. Чого ти хочеш від мене?

Він був у щирому розпачі. Бронко заглянув у ті сльозливі очі, і йому згадався ще один старий