Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Алма відклала Ламарка вбік і придивилася уважніше. Незнайомка нікуди не квапилася і за кілька хвилин знайшла лавку, на яку спочатку сіла, а потім — оце дивина! — лягла, просто на спину. Алма не зводила з неї погляду, чекаючи, що дівчина встане, але та, напевно, заснула.
Все це було дуже дивно. Того тижня у Білому Акрі були гості (фахівець із рослин-хижаків із Єльського університету й надокучливий науковець, який написав величенький трактат про вентиляцію в оранжереях), але ні той, ні той не приїхав з доньками. До робітників маєтку та дівчина теж, ясна річ, стосунку не мала. Жодному садівнику не вистачило б грошей купити своїй доньці таку вишукану парасолю, та й донька робітника нізащо б не прогулювалася отак безтурботно улюбленим грецьким садом Беатрікс Віттекер.
Заінтригована Алма покинула роботу й вийшла надвір. Вона підійшла до дівчини якомога тихіше, щоб її не збудити, але придивившись, побачила, що та й не збиралася дрімати, а, поклавши голову на пишні, чорні, як вороняче крило, кучері, мов на подушку, просто лежить і дивиться в небо.
— Добридень, — привіталася Алма, дивлячись на неї згори.
— О, добридень! — відповіла дівчина, анітрохи не збентежена появою Алми. — А я якраз дякувала небесам за те, що послали мені таку лавку!
Дівчина різко сіла, радісно всміхаючись, і поплескала по лавці, запрошуючи Алму присісти. Алма слухняно сіла, розглядаючи мимохідь свою нову знайому. Дівчина виглядала дивакувато. Здалеку вона здавалася гарнішою. Звичайно, фігура в неї була чудова, пишні кучері — чарівні, а ямочки на щічках — привабливі, проте зблизька в очі впадало, що обличчя її — пласке й кругле, наче блюдце, а зелені очі — надто вже великі й виразні. Вона раз у раз моргала. Всі ці риси надавали їй дитинного, не надто розумного й зовсім трішки божевільного вигляду.
Дівчина повернула до Алми своє незугарне личко й запитала:
— А тепер скажи мені — ти чула вчора ввечері, як дзвонили дзвони?
Алма задумалася. Вчора ввечері вона справді чула дзвони. На Фермонт-Гілл була пожежа, і дзвони по всьому місту били на сполох.
— Чула, — відповіла Алма.
Дівчина задоволено кивнула й, заплескавши в долоні, сказала:
— Я так і знала!
— Знала, що я вчора чула дзвони?
— Ні, знала, що вони справді існують!
— Здається, ми з вами незнайомі, — обережно сказала Алма.
— Ой, справді! Мене звати Ретта Снов. І всю дорогу сюди я пройшла пішки!
— Та невже? А звідки ж ти прийшла?
Вона б не здивувалася, якби та відповіла: «Зі сторінок книжки з казками!». Але дівчина натомість сказала:
— Он звідти, — й показала пальцем на південь.
Алма миттю все зрозуміла. За якихось дві милі вниз по течії від Білого Акру будувався новий маєток. Власником був заможний торговець тканинами з Мериленда. Значить, та дівчина — його донька.
— Я сподівалася, що десь тут поблизу житиме дівчина мого віку, — сказала Ретта. — Пробач мою відвертість, але скільки тобі років?
— Дев’ятнадцять, — відповіла Алма, почуваючись набагато старшою, надто біля цієї крихітки.
— Неймовірно! — знову заплескала в долоні Ретта. — А мені вісімнадцять, не така вже й велика різниця, еге ж? А тепер скажи мені дещо, але тільки чесно. Як тобі моя сукня?
— Ну… — Алма нічогісінько не тямила в сукнях.
— Я теж так думаю! — вигукнула Ретта. — Не найкращий вибір, правда? Якби ти бачила інші мої сукенки, то зразу б зі мною згодилася, бо я маю просто фантастичні сукні! Але ж це не зовсім вже бридке, га?
— Ну… — Алма знову не могла підібрати слів. Однак Ретта й не чекала від неї відповіді.
— Ти надто добра до мене! Не хочеш мене образити! То ми вже з тобою приятельки! А ще в тебе таке гарне й міцне підборіддя. Глянеш на нього — і тобі відразу хочеться довіряти.
Ретта обійняла Алму за стан і притулилась до неї, схиливши голову їй на плече. У світі не було ані однісінької причини, чому б Алмі мав сподобатися її жест. Хоч ким та Ретта Снов була, з усього відразу ставало зрозуміло — перед нею дурненьке дівчисько, в якого замість голови — порожній глечик. Алма мала повно роботи, а та її відволікала.
З іншого боку, Алму ніхто ніколи не називав приятелькою.
Ніхто не питав її, якої вона думки про чиюсь сукню.
Ніхто не захоплювався її підборіддям.
Вони якийсь час просиділи на лавці в теплих, незвичних обіймах. А відтак Ретта відсторонилася, глянула на Алму й усміхнулася — чарівно й по-дитячому довірливо.
— Що тепер будемо робити? — запитала вона. — І як тебе звати?
Розсміявшись, Алма назвала своє ім’я і зізналася, що уявлення не має, що далі робити.
— А тут є ще дівчата? — поцікавилася Ретта.
— Є, моя сестра.
— Ти маєш сестру! Як тобі пощастило! Ходім її пошукаємо.
Вони встали й рушили стежкою далі, поки не натрапили в одному з розаріїв на Пруденс, яка стояла за мольбертом.
— Ось де твоя сестра! — вигукнула Ретта, кинувшись до Пруденс так, ніби виграла приз, і призом тим була Пруденс.
Пруденс — як завжди, стримана й ґречна — поклала пензлика на місце й ввічливо простягнула Ретті руку для потиску. Ретта потрусила її руку так, ніби страх яка щаслива була її бачити, а тоді, схиливши голову набік, відверто обвела її поглядом. Алма напружилася, чекаючи, що Ретта скаже, яка Пруденс гарна, або голосно запитає, як таке взагалі могло статися, що Алма й Пруденс — сестри? Таке питав кожен другий, хто вперше бачив Алму з Пруденс разом. Як так, що одна сестра — білошкіра, мов порцеляна, а друга — червона, як буряк? Як так, що одна така тендітна, а друга — така огрядна? Пруденс також напружилася у передчутті тих самих неприємних запитань. Але врода Пруденс, напевно, не зачарувала й не вразила Ретти, та й те, що вони сестри, її теж анітрохи не збентежило. Вона всього лиш пильно оглянула Пруденс з голови до п’ят, а тоді радісно заплескала в долоні.
— Тепер нас троє! — скрикнула вона. — Оце пощастило! Знаєте, що б ми зараз робили, якби були хлопчиськами? Ми б затіяли страшну бійку, билися, боролися й розквасили б
