Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

царських воєвод і старшин й проголосили усіх вольними козаками. Ту пожежу побачили халупники з Красного Колядина й теж почали носити на підпал. Місячної ночі пролунав стукіт у вікно одного — другого халупника, і вже по всьому селу зашемріли тривожні шепітки, заскрипіли хвіртки, а там десь і криця дзенькнула (коса чи й шабля), а далі бевкнув дзвін. Халупники ходили юрбами, про щось радилися, затим поставили варту на виїздах із села, по тому повалили на подвір’я власника села значного козака Явдокима Сербина. Явдоким Сербин сховався в куми на горищі, і його шукали цілий день, знайшли аж надвечір і потовкли добряче. Й побили — потрощили всі скрині в хаті, всі дзеркала, повивертали всі бодні та кадібки й поставили Сербина на ґанку, а його, Самойловича, посадовили поруч. Вельми не хотів іти на ту функцію колядинський писар Іван Самойлович, але йому погрожували киюганами, й мусив сідати на недоламаний фотель, брати в руки перо й писати дарчі листи. Сербин трусився, як облитий в спеку криничною водою пес, і дарував панщину, й дарував халупникам по п’ять десятин поля, й обіцяв, що сіль, тютюн і горілку продаватимуть по такій самій ціні, як у місті, й все те Самойлович списував на папір, а Сербин підписував. Того ж вечора Явдоким Сербин послав Самойловича у полк до брата свого Василя, аби той прийшов на поміч, Самойлович пробрався за село, розпутав на пастівнику коня й погнав по дорозі, але під лісом його перехопили запорожці, які йшли на поміч переяславцям. Івана Самойловича привезли в село й оддали на волю халупникам, які звідкілясь уже знали про його намір, либонь, затовкли б писаря на смерть, але його прикрив святим хрестом піп Одарій. Самойлович не мав власних маєтностей, це також стало йому в пригоді.

З того розбою, з того рейваху чи не найдужче запам’яталися Самойловичу грізні очі Івана Сірка, очі насмішкуваті й небезпечні, як і його слова: «Бачу, писарю, твою душу через дві шкури — чорна твоя душа. Злапали тебе на гарячім і поганім вчинку, й маю сумнів, що він останній». Потім запорожці примусили його тричі повторити слова: «Вчинив я непорядно, яко шкодливий пес», — і заприсягтися на животворнім хресті, що більше ніколи не триматиметься панської сторони. Він поклявся й кривавою ненавистю зненавидів запорожців, а надто зухвалого та грізного Сірка. Тієї ненависті не поменшало з роками, замісилася вона на страхові, а зійшла на славі кошового. Гетьман не раз запитував себе: невже тому харцизові так — таки нічого й не треба? Адже хотіли його козаки обрати гетьманом, хотіли. Не взяв до рук гетьманської булави. Чому? Чи справді ота гола воля для нього понад усе? Не може того бути! Та воля також гординя, солодка гординя зречення, вознесіння над усіма іншими людьми, навіть гетьманами, то схима, пісна і солодка схима. Лише він, попович, відає, якою солодкою вона буває, коли людина обманює себе і Бога. Вже кобзарі носять у своїх старцівських торбах пісеньки про кошового, а він, гетьман, давав їм торби новії, у торби клав таляри золотії, які мали б задзвеніти піснями, одначе не задзвеніли. Пече, мучить гетьмана важке запитання: чому так, чому знаходить той, хто не шукає, і не знаходить той, хто шукає?

…Запорожці поїхали з Красного Колядина наступного дня, а за два дні туди ввірвалися сердюки Брюховецького. Спочатку від халупників вимагали лише повернути листи, писані Самойловичем і підписані Сербином, та покоритися, а що вони не покорилися, їх періщили лозою на широкім ґанку Сербинової хати. Іван Самойлович стояв біля плоту, жодної участі в тій квестії не брав, і навіть коли його запитали, хто найдужче вар’ював проти Сербина, сказав, що не відає, але за кожним ударом його серце стрибало від радості й кричало: дужче, дужче бийте харцизяк. Халупники мовчали, бо за ворітьми репетували їхні жінки, очманіло гукали: «Не піддавайтеся, козаки, не хиліться, ми люди вольнії». Тоді почали хапати і полосувати лозою жінок.

Подих вітру звіяв розшалілі думки. Гетьман пішов берегом ріки назустріч течії. Зняв шапку. Ноги в м’яких, телячої шкіри, чоботях ступали легко, білий плащ маяв за спиною. Він любив цей плащ, біла габа навівала йому молоді думки. Біля ніг текли голубі струмені, такі голубі й такі білі, що біліших, голубіших не бачив ніде на світі. Вони мовби й не прозорі, але в них відбито кожен листочок, кожну хмаринку і віддзеркалено його постать. Молода постать і молоде обличчя. Несамохіть нагнувся над водою… Пильно придивився, неначе не мав у домі добрих дзеркал. Опасистий, важкий, кругле обличчя («дівчата колись задивлялися»), стесаний назад лоб, густе кучеряве волосся, дугасті на кінцях брови, короткі вуса, трохи витрішкуваті очі. Колись були просто великі, по — молодому наївні. Гай — гай, коли те було, зараз вони досвідчені й підозріливі. Й не сподіваються чимось подивувати.

Самойлович скупо усміхнувся. Е, ні, ще не всі меди спито. Ще не всі скарби зібрано. Й усміхнувся… власній усмішці. Своєму найбільшому скарбові. Гетьман свідомий того, що саме вона вивела його на вершину влади. Коли починав іти, тільки й мав з усього припасу, що її. Вона одна однакова на все життя. Скупа, нелукава усмішка людини, яка не таїть ні на кого зла, людини простецької, щирої, трохи наївної, котру можна навіть обдурити, але то — гріх. Одначе маленькі одміни вона має. Ще як жив у Ходоркові, поблизу Попільні, була невиразною, невизначеною, на уряді підписаря в Краснім Колядині прокреслилася чіткіше, трохи окріпла у Веприку на писарськім уряді, спалахувала цнотливо назустріч своєму благодійникові Степану Гречаному, генеральному писарю гетьмана Брюховецького, зміцнілою він привіз її назад у Красний Колядин, повернувшись на сотенний уряд; світилася тихою вдячністю, яку, однак, ніколи й нічим не окупити, гетьману Многогрішному при пірначі наказного полковника Чернігівського полку; зблиснула новою надією на раді у Новгороді Сіверському, коли Многогрішного було обрано на гетьмана, а його, Самойловича, на генерального суддю. Остаточно вона визначилася на раді в Козачій Діброві при гетьманській булаві.

При всіх тих одмінах завжди залишалася стриманою, щирою, трохи наївною, ніби аж трохи простецькою. У Москві його й нині мають за простецького чоловіка, який любить побуркотіти, потупцюватися, почухатися, одначе сповнить будь — яке веління — хоч і непоспішливо, зате старанно. Тепер йому доводиться неухильно триматися того штибу, личини доброго буркотуна, не вилазити з неї, ховати свою освіченість, свою вченість, — вчена людина хитра, — свою проникливість (він і Ромодановського бачить наскрізь), грати, як грають спудеї на базарі. Нинішня його усмішка