Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Ми проти вас - Фредрік Бакман

Ми проти вас - Фредрік Бакман

Читаємо онлайн Ми проти вас - Фредрік Бакман
пошепки відповідає:

— Я — це… ти.

З Аматового волосся обсипається гравій. Ліфа тицяє вказівним пальцем йому в груди.

— Шкодуєш себе?

— Та я не… — починає Амат, але Ліфа перериває його і показує вниз, на його будинок:

— Ми з Захом кожного, бляха, дня грали з тобою у тому дворі. Ти думаєш, нам було аж так КЛЬОВО, чи як? Думаєш, Зах не хотів сидіти собі за компом зі своїми іграми?

— Дуже, дуже хотів… — підтверджує Зах, і з його светра облітають шматочки сиру.

У Ліфи палають очі.

— Ми щовечора грали з тобою, тому що, бляха, бачили те, що ти мав, Амате. І ким міг стати.

— У мене тепер нема навіть КОМАНДИ, я… — скиглить Амат, але Ліфа перебиває його:

— Заткнись! І забирайся звідси — а знаєш чому? Тому що, попри твій вибір опустити руки чи ні, ці малі будуть брати тебе за приклад. Тож давай, бляха, тренуйся! Бо коли ти станеш профі в НХЛ і в тебе будуть брати інтерв’ю на телебаченні, маєш розказати їм, що ти звідси. Що ти родом із Низини і чогось та й добився. І кожен малий засранець у наших дворах про це дізнається. І вони захочуть бути такими, як ти, а не як я.

З Ліфиного обличчя крапають сльози, але він навіть не намагається їх приховати.

— Егоїстичний падлюка! Ти хоч розумієш, скільки віддали всі інші задля твого таланту?

В Амата тремтять руки, Ліфа підходить до нього й обіймає, ніби їм знову по вісім років. Цілує у волосся і каже пошепки:

— Ми будемо бігати з тобою. Якщо треба, кожен тутешній бовдур буде бігати з тобою ціле літо.

Ліфа не каже фігні. Він бігає разом із Аматом туди й назад по трасі, аж поки одного разу вночі не звалюється на землю; і коли Амат на спині дотягнув свого друга назад, замість нього почав бігати Захаріас. А коли той уже не мав сил, стали з’являтися інші. Два десятки бовдурів, які пообіцяли Амату не курити і не пити, поки йому потрібен хтось із них для спільних тренувань.

Через десять років, коли Амат буде грати в хокей як професіонал, він ніколи не забуватиме те літо. Хтось із його друзів на той час помре від зловживання, інші загинуть через насильство, кілька з них сидітимуть у в’язниці, а комусь просто обридне власне існування. Але хтось із них здобуде краще і гідне життя. І всі вони дізнаються, що того літа бігали не без мети. Амат буде давати інтерв’ю англійською мовою для телебачення, і репортер запитає його, звідки він родом, а він відповість: «Я з Низини». І кожен тутешній бовдур знатиме, що він про них пам’ятає.

У нього не було команди. Тож вони дали йому армію.

14

«Невідома особа»

Петер сам-один іде Бйорнстадом. Минає будинки блокової забудови, де він втратив маму і гнувся від татового суму, минає льодову арену, де він знайшов свій дім, іде попри озеро і через стоянки, де він знайшов своїх найкращих друзів, Фрака і Кабана. Коли Петер підписав професійний контракт, в останній вечір перед його від'їздом до Канади вони зіграли разом — тенісним м’ячиком на асфальті, як у часи, коли були малими дітьми. Петер почувався страшенно наляканим, тому друзі казали йому: «Подумаєш, хокей — це ж проста гра. Якщо забрати всю дурню, яку на нього почепили, трибуни, глядачів, рахунок на табло і гроші, тоді все просто. Ключка в кожного, двоє воріт, дві команди».

Звісно, все це вбивав їм у голови Суне, їхній тренер. Хлопці завжди приходили до нього по добру пораду — як життєву, так і для хокею, а тренер був для них батьком більше за їхніх власних татів. Тому Петер зараз іде саме до нього. Через своє місто, до свого тренера, щоб розповісти йому, що отримав останній шанс урятувати їхній клуб.

У старого тренера хворе серце, він схуд, плечі зсутулені, футболка з ведмедем звисає на животі. Суне не має ні дружини, ані дітей, він такий собі генерал у літах, який усе життя був на службі в хокею. «Коли він встиг так постаріти?» — думає собі Петер, а Суне, здається, читає його думки, тому що втомлено посміхається і каже:

— Ти теж не схожий на щойно розквітлу трояндочку, чортяко, от щоб знав собі.

Біля ніг старого радісно дзявкає цуценя, Суне шикає на нього: «Ану чемно поводься! Або хоч зроби вигляд!».

— Як почуваєшся? — запитує Петер.

Суне по-батьківськи поплескує його по плечу й киває на кола під очима в Петера, завбільшки з хокейні ворота.

— Почуваюся десь так, як ти виглядаєш. То що я можу для тебе зробити?

І Петер усе йому розповідає: що він може врятувати ведмедя на футболці Суне, але тільки прийнявши допомогу впливового спонсора, про якого нічого не відомо, і політика, якому ніхто не довіряє. І лише за умови, що він розвалить трибуну зі стоячими місцями й викине з льодової арени «Групу» — тих, хто навесні врятував його, залишивши на посаді.

Суне все слухає. А тоді каже:

— Хочеш кави?

— Я прийшов сюди, щоб отримати пораду, — нетерпляче наполягає Петер.

Суне пирхає, хитаючи головою:

— Дурня це все. Коли я був твоїм тренером і ти мав забивати штрафний, то завжди під’їжджав до кабінки, щоб усі думали, ніби ти запитуєш у мене поради. Це був гарний жест із твого боку — так продемонструвати повагу до свого старого тренера, але ж нам із тобою відомо, що ти завжди вирішував усе сам. Ти й зараз уже вирішив. Тож заходь, вип’ємо кави — може, вона жахлива на смак, зате міцна.

Петер вперто стовбичить у коридорі.

— Але навіть якщо я МОЖУ врятувати клуб, тоді… якщо ти не будеш тренувати команду, виходить, що в мене немає тренера!

Суне у відповідь заходиться булькотливим сміхом. Петер не розуміє, чому той сміється, аж поки не заходить за ним на кухню. Виявляється, чоловіки в будинку не самі. За кухонним столом сидить невідома особа. Суне вдоволено підморгує.

— Це Елісабет Цаккель, думаю, ти її впізнаєш. Вона зовсім недавно зателефонувала мені, щоб повідомити, що приїхала сюди зайняти мою посаду.

* * *

Міра Андерссон сидить на сходах невеликої вілли. Чекає на чоловіка, який так і не прийде. Міра пам’ятає, що сказала її колега: «Чоловіки! Знаєш, чому їм не можна довіряти? Тому що вони люблять ЧОЛОВІКІВ! Міро, ніхто так не любить чоловіків, як самі ЧОЛОВІКИ!

Відгуки про книгу Ми проти вас - Фредрік Бакман (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: