He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро

Частина друга

Розділ десятий

Іноді я їду довгою звивистою дорогою через болотисту місцевість або повз зорані поля, над якими нависає глибоке і сіре, кілометрами незмінне небо, і виявляю, що я думаю про мій есей — той, який мені слід було тоді написати, коли ми жили в Котеджах. Вихователі постійно розмовляли з нами про ці есеї все минуле літо, намагаючись допомогти кожному підібрати тему, яка б відповідним чином захопила нас приблизно роки на два. Але чомусь — можливо, ми зчитували це з поведінки вихователів — ніхто не вірив насправді, що есеї аж так важливі, і ми майже не обговорювали цю тему поміж собою. Пам’ятаю, коли я сказала міс Емілі, що обираю тему про вікторіанський роман, я насправді обрала її, не надто думаючи, і я бачила, що міс Емілі це розуміє. Та вона лише поглянула на мене прискіпливо і нічого не сказала.

Але щойно ми дістались до Котеджів, есеї набрали нового значення. У перші дні — а для декого і набагато довше — кожен із нас просто-таки припадав до свого есея, цього останнього завдання з Гейлшема, наче це був прощальний подарунок від вихователів. З часом вони вивітрились із наших думок, але протягом певного часу ці есеї допомагали триматись на плаву в нових обставинах.

Коли я сьогодні думаю про свій есей, то осмислюю певні моменти: наприклад, обмірковую цілковито новий підхід, який могла б застосувати, чи інших письменників і книжки, на яких могла зосередитись. Часом я п’ю каву на станції техобслуговування, дивлячись на шосе крізь великі вікна, і раптом, без жодної на те причини, есей виринає у мене в голові. І тоді мені стає досить приємно сидіти там, знову і знову його проглядаючи. Згодом я навіть гралась з ідеєю повернутись до нього і допрацювати, коли я вже не буду опікуном і матиму повно часу. Але насправді я думаю про це не всерйоз. Це лише вияв ностальгії, щоб згаяти час. Я згадую про есей так само, як згадую про матч з раундерс у Гейлшемі, в якому я дуже добре себе показала, або про якусь дискусію з давніх часів і про всі розумні речі, які я повинна була сказати. Все це речі одного походження — звичайні фантазії. Але, як я вже казала, на початку, коли ми тільки прибули до Котеджів, усе було не так.

Восьмеро з нас, покинувши того літа Гейлшем, опинились у Котеджах. Інші поїхали до Білого Двору на пагорбах у Велші чи до Тополевої Ферми в Дорсеті. Нам не було відомо, що ці місця вже не надто пов’язані з Гейлшемом. До Котеджів ми прибули, сподіваючись побачити щось схоже на Гейлшем для старших учнів, і, мабуть, приблизно так ми певний час їх і сприймали. Ми не надто замислювались над тим, які будуть наші життя за Котеджами, як і над тим, хто ними керував, або як вони були пов’язані з зовнішнім світом. Ніхто з нас тоді не думав про такі речі.

Котеджі раніше були фермою, яку багато років тому перестали використовувати за її безпосереднім призначенням. Це була стара будівля ферми, навколо якої розташовувались стайні, флігелі, конюшні, перебудовані для нас на житлові приміщення. Були й інші будівлі, в більшості віддалені, що вже фактично розпадались і які ми не могли використовувати, але за які відчували якусь незрозумілу відповідальність — в основному з огляду на Кефферса. Це був понурий дід, який двічі або тричі на тиждень з’являвся у своєму брудному фургоні, щоб все оглянути. Він не надто любив із нами розмовляти і оглядав територію, зітхаючи і з огидою хитаючи головою, що породжувало відчуття, наче ми страшенно погано доглядаємо за цим місцем. Та зрозуміти, чого ще він від нас хоче, було неможливо. Коли ми тільки приїхали, він показав нам список щоденних обов’язків, а учні, які вже там жили — «ветерани», як їх назвала Ханна, — давно вже випрацювали розклад чергувань, якого ми сумлінно дотримувались. Насправді ми могли зробити там не так уже й багато, хіба що повідомити, коли протікали труби, або вичерпати воду після потопів.

На старій фермі — осерді Котеджів — було кілька камінів, у яких ми могли палити дрова, складені в сараях назовні. Інакше доводилось обходитися великими квадратними обігрівачами. Їхньою проблемою було те, що вони працювали на газових балонах, а їх Кефферс не привозив нам достатньо, якщо не було по-справжньому холодно. Ми постійно просили його залишити нам більше балонів, але він тільки похмуро хитав головою, наче ми збирались легковажно їх використовувати або якимось чином спричинити вибух. Тож мені пригадується багато моментів — не літньої пори, звісно, — коли було холодно. Доводилось ходити у двох або й трьох светрах, у холодних і затверділих джинсах. Іноді ми цілими днями не роззували Гумових чобіт, залишаючи в усіх кімнатах болотяні і вологі сліди. Дивлячись на це, Кефферс знову хитав головою, але коли ми запитували, що ж іще ми могли зробити, якщо підлоги в такому стані, він не відповідав.

Моя розповідь звучить справді жахливо, але ніхто з нас анітрохи не заперечував проти незручностей — вони були частиною хвилюючого перебування в Котеджах. Однак якби ми були чесні, то більшість із нас визнали б, що — особливо на початку — скучали за вихователями. Дехто навіть намагався думати про Кефферса як про вихователя, але подібності не було й на краплю. Коли він приїздив у своєму фургоні, ти виходив із ним привітатись, а він дивився на тебе, як на прибацаного. Але саме про це нам і говорили тисячі разів: після Гейлшема вихователів більше не буде, тому доведеться дбати одним про одних. І загалом я можу сказати, що Гейлшем непогано нас до цього підготував.

Більшість учнів, з якими я близько спілкувалась у Гейлшемі, того літа також опинились у Котеджах. Синтія І., проти якої я нічого б не мала — дівчина, яка тоді в класі мистецтва сказала, що я «природна наступниця» Рут — вирушила зі своєю компанією до Дорсета. А Гаррі — той хлопець, з яким я мало не зайнялась сексом, — як я чула, поїхав до Вельса. Але решта нашої групи залишилась разом. І якщо нам і доводилось сумувати за іншими, ми могли себе переконувати, що нам ніщо не заважає їх відвідати. Незважаючи на всі уроки з мапами, які проводила міс Емілі, ми не мали уявлення про відстані і