Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк

Сигарети ми беремо.

— Можливо, — зауважує Георг. — Однак гроші нам потрібні сьогодні, пане Дебелінг.

Писар регоче:

— Гроші кожному потрібні.

Дебелінг підморгує йому й наливає горілки:

— Краще випиймо!

На свято запросив нас не він, а Волькенштейн, який не думає про нікчемні папірці. Дебелінг волів би, щоб ми взагалі не приїздили або щоб принаймні з’явився тільки Генріх Кроль. З ним легко було б упоратись.

— Ми домовились, що гроші буде сплачено при освяченні пам’ятника, — каже Георг.

Дебелінг байдуже знизує плечима:

— Адже це майже все одно, чи зараз чи наступного тижня. Коли б вам скрізь так швидко платили…

— І платять. Без грошей ми нічого не даємо.

— Ну, а цього разу дали. За ваше здоров’я!

Від горілки ми не відмовляємось. Дебелінг підморгує захопленому писареві.

— Добра горілка, — кажу я.

— Ще по одній? — питає писар.

— А чому й не випити.

Писар наливає. Ми п’ємо.

— Отже, наступного тижня, — заявляє Дебелінг.

— Отже, сьогодні,— каже Георг. — Де гроші?

Дебелінг ображений. Ми пили його горілку, курили сигарети й після цього все одно вимагаємо грошей. Так не роблять.

— Наступного тижня, — каже він. — Ще по чарці на прощання?

— Чому не випити?

Дебелінг і писар жвавішають. Вони думають, що перемогли нас. Я виглядаю у вікно. Там, ніби картина в рамі, вимальовується пейзаж, осяяний вечірнім сонцем: ворота, дуб, а далі — неосяжні мирні поля, місцями золотисті, місцями ніжно-зелені. «Чого ми тут лаємось? — думаю я. — Хіба це не саме життя — золоте, зелене й тихе в рівномірному подиху пір року? На що ми обертаємо його?»

— Дуже прикро, — чую я голос Георга, — але ми змушені наполягати на цьому. Ви знаєте, що наступного тижня гроші ще більше знеціняться. Ми й так уже втратили на вашому замовленні. Все це вже тягнеться на три тижні довше, ніж ми сподівались.

Староста хитро позирає на нього.

— Ну, тоді ще один тиждень не матиме великого значення.

Раптом горбатий писар питає писклявим голосом:

— А що ви зробите, коли не одержите грошей? Ви ж не зможете забрати з собою пам’ятник.

— А чому б і ні? — встряю я. — Нас тут четверо, і між нами є скульптор. Ми легко зможемо взяти орлів, а якщо знадобиться, то й лева. Наші робітники прибудуть сюди за дві години.

Писар сміється.

— І ви думаєте, що вам пощастить забрати пам'ятник, який уже освячено? У Вюстрінгені кілька тисяч жителів.

— І майор Волькенштейн і Союз ветеранів, — додає староста. — Всі вони палкі патріоти.

— А коли б ви навіть і спробували, то після цього не продали б у нас більше жодного надгробка.

Писар тепер уже відверто глузує з нас.

— Ще по чарці? — питає Дебелінг, теж сміючись. Ми попали в пастку. Нічого не вдієш.

В цю мить ми бачимо, що подвір’ям біжить якийсь селянин.

— Пане старосто! — гукає він у вікно. — Ходіть швидше! Біда!

— Що трапилось?

— Та з Бесте! Вони хотіли зняти прапор, і тут усе й трапилось!

— Що? Бесте стріляв? Проклятий соціаліст!

— Ні! Бесте… Його поранено…

— І більше нікого?

— Ні. Тільки Бесте…

Обличчя Дебелінга прояснюється.

— Он що! Чого ж ви тоді зчиняєте такий галас?

— Він не може встати. З рота йде кров.

— Мабуть, дістав як слід по нахабній пиці,— заявляє горбатий писар. — Хай би не дратував людей! Зараз ідемо. Все треба робити спокійно.

— Ви мені вибачте, — з гідністю звертається до нас Дебелінг. — Я особа офіційна і мушу зайнятись цією справою. Розрахунки доведеться відкласти.

Упевнений, що тепер зовсім спекається нас, він одягає сюртук. Ми виходимо разом з ним на вулицю. Він не дуже поспішає. І ми знаємо чому. Коли він прибуде, люди вже не зможуть пригадати, хто саме бив столяра. Так воно вже ведеться.

Бесте лежить у тісних сінях свого будинку. Біля нього валяється роздертий прапор республіки. Перед будинком стоїть купка людей. З залізної гвардії не видно нікого.

— Що тут трапилось? — питає Дебелінг поліцейського, який стоїть біля дверей із книжечкою для нотаток у руці.

Поліцейський починає доповідати.

— А ви при цьому були? — питає Дебелінг.

— Ні. Мене покликано потім.

— Гаразд. Значить, ви нічого не знаєте. Хто був при цьому?

Люди мовчать.

— Ви не посилаєте по лікаря? — питає Георг.

Дебелінг неприязно дивиться на нього.

— Хіба це необхідно? Трохи води…

— Необхідно. Він помирає.

Дебелінг швидко обертається й нахиляється над Бесте.

— Помирає?

— Помирає. В нього велика кровотеча. А крім того, може, ще й кістки поламані. Схоже на те, що його скинули із сходів.

Дебелінг міряє Георга Кроля довгим поглядом.

— Поки що це лиш ваше припущення, пане Кроль, не більше. Стан Бесте визначить окружний лікар.

— А хіба сюди, до нього, не покличуть лікаря?

— Це вже дозвольте вирішувати мені. Поки що я тут староста, а не ви. Поїдьте по доктора Бредіуса, — звертається він до двох хлопців з велосипедами. — Скажіть, що трапився нещасний випадок.

Ми чекаємо. На одному з велосипедів прибуває Бредіус. Він зіскакує на землю, заходить до сіней і нахиляється над столяром.

— Він помер, — заявляє лікар, підводячись.

— Помер?

— Так, помер. Це Бесте, правда ж? Той, у якого прострелена легеня?

Староста розгублено киває голобою.

— Так, Бесте. Про те, що в нього була прострелена легеня, я не знав. Може, це з переляку… В нього було слабке серце.

— Від цього не буває кровотечі,— сухо заявляє Бредіус. — Що тут сталося?

— От ми саме й виясняємо це. Прошу залишитись тільки тих, хто буде свідчити. — Він дивиться на нас з Георгом.

— Ми ще повернемось, — кажу я.

Разом з нами йдуть майже всі люди, які стояли біля будинку. Мало хто захотів стати свідком.

Ми сидимо в «Нідерсексішер Гоф». Я давно не бачив Георга таким розлюченим. Заходить молодий робітник і сідає біля нас.

— Ви там були? — питає Георг.

— Я був при тому, як Волькенштейн підбурював людей зірвати прапор. Він називав це «стерти ганебну пляму».

— А сам Волькенштейн брав участь?

— Ні.

— Ну звичайно. А інші?

— На Бесте напала ціла зграя. Усі були п’яні.

— А потім?

— Мені здається, що Бесте почав оборонятися. Вони, звичайно, не хотіли його зовсім прикінчити. А вийшло так, що прикінчили. Бесте намагався втримати прапор, і тоді вони скинули його зі сходів. Можливо, ще й кілька разів надто сильно вдарили в спину. Адже п’яний не тямить себе. Однак убивати його вони не думали.

— Що. Хотіли тільки провчити?

— Саме так.

— Це їм сказав Волькенштейн?

— Еге ж, — зніяковівши, киває робітник. —