Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

Ранком за кавою вони обговорювали події, прописані в газетах, плани на наступний тиждень, погоду або якісь кумедні випадки, котрі траплялися з мешканцями селища. Часом він розповідав їй про своїх батьків, дитинство, про студентські роки, проведені в Гарварді, про наукові праці, які написав і ще напише в майбутньому. Вона слухала з цікавістю, давала поради, співчувала або сміялася.

І тут все відбувалося, як годиться.

Але того «вкручення в соціум» так і не відбулося. Адже вона так і не змогла знайти для себе тієї «зачіпки», котра би змусила її зацікавитись чужим середовищем.

Аж доти, доки на її видноколі постала Мелані Страйзен…

…Це сталося через чотири роки по її приїзді в Сан-Дієго.

Тоді Джош витягнув її на галявину, де мешканці вілліджу щороку разом святкували День Незалежності.

На килимі дрібненької «бейсбольної» травички встановлювалися великі навіси, під якими накривалися столи з їжею і напоями, розставлялися білі пластикові крісла та столики, за якими сиділи пані та панянки, об’єднавшись у зграйки «за інтересами», на дерев’яному помості грав оркестр, бігали діти, грала у бадмінтон молодь.

Коли вона вперше побачила цю пасторальну ідилію, подумала, що потрапила в якусь кінострічку.

Все було саме так, як у серіалах: яскраві кольори, летючі шовки жінок, білі брюки і сорочки чоловіків, капелюшки на сивих букольках поважних пань, запах кави і здоби, сміх, щебіт невимушених розмов і щебіт пташок, дзвін бокалів, запахи дорогих парфумів і свіжої полуниці з вершками.

Все було таке і так, ніби вона зазирнула у скриньку циркової гімнастки, де впереміж лежали пудра, мереживо, помада і пуховки з кролячого хутра…

Вони потопталися то там, то там, випили по філіжанці кави і Джош, підморгнувши їй, мовляв, освоюйся сама, пішов грати в бейсбол.

Спочатку вона дивилася на гру.

Потім тихо пішла по периметру галявини, роздивляючись гостей і намагаючись зберігати на обличчі посмішку.

— Чи не будете ви так люб’язні провести мене додому? Це недалеко…

Вона не одразу зрозуміла, що звертаються саме до неї.

Озирнулася і зніяковіла — перед нею, спираючись на палицю, стояла «дивна місіс Страйзен», яку вона ще не бачила, але одразу упізнала з розповідей Маклейна про її багатство і дивакуваті витівки із славнозвісними благодійними вечірками для приїжджих різних мастей і національностей. Через них увесь віллідж кілька днів перебував у напрузі, адже божевільна стара могла запросити до себе будь-кого.

— Звісно! — відповіла Ліка і зігнула руку, щоб жінка змогла простромити туди свою суху лапку.

Вона простромила, сяйнувши на сонці перснем і злякавши її густим мереживом синіх судин, що проступали крізь прозору шкіру зап’ястя. Подумала, що ця «недовга» дорога коштуватиме їй не менш години обтяжливих розпитувань.

Але йшли вони хвилин десять, і пані не зронила жодного слова.

Дійшовши до брами помпезного помешкання, що ховалося за рясною зеленню, стара пані подякувала і запитала, чи не хоче місіс Маклейн зайти до неї на «одну третину дрему справжнього шотландського віски, як подяку за послугу».

Що таке «третина дрему». Ліка не знала і нерішуче озирнулась, чи не прийде їй на допомогу Джошуа. Але білосніжна стежка в обрамленні канонічно підстрижених дерев була порожня, як біблійна пустеля.

— Третина дрему — це один палець від дна склянки, — проскрипіла місіс Страйзен. — Класичний дрем — три пальці. Норма Черчиля. Але, на жаль, можу дозволити собі лише третину. Та і ви надто тендітні для повноцінної порції.

Ліка кивнула, радіючи неманерному скрипові, що видавало горло пані, а надто інтонації, з якою він вилетів з цієї старої шарманки.

З цікавістю, а за мить — із захватом, ступила до дивного запущеного саду, безладного і заплетеного рослинністю.

Особливо вразили джунглі двометрових мальв і соняшників.

Помітивши її погляд, місіс сором’язливо посміхнулась:

— Ростуть, як заманеться.

Але було цілком очевидно, що художня запущеність саду ретельно кимось підтримується, адже кожен закуток дихав життям і виглядав доглянутим. Хоча тут не було жодної троянди чи гербери, котрі висаджували мешканці селища в нинішньому сезоні.

Проте, зі щемом і трепетом Ліка зупинилася перед клумбою з маленькими жовтогарячим квітами:

— У нас це називається чорнобривці…

Вибачилась і те саме повторила англійською.

Стара пані поглянула на неї з подивом.

І Ліка почула у відповідь ламану і перекручену мову своєї країни:

— Я дещо розумію…

Якби Ліка побачила в кущах слона чи жирафа — її здивування було б набагато меншим.

А та, задоволена її реакцією, вимовила вже англійською:

— Так, так. Мій батько з України. Він трохи розмовляв зі мною, а мати вчила пісень. Щоправда, я мало що пам’ятаю. Хіба ось це…

І вона проспівала:

— Цвіте терен, цвіте терен… А цвіт… ой-падає,

Хто… м-м-м… в любові не знається…

Той… гор’я-а не знає…

І додала:

— Це все, що пам’ятаю… Ну то як ви щодо третини дрему?

Перебуваючи під враженням від несподіванки (адже тоді їй здавалося, що «життя на Марсі» немає!), Ліка кивнула.

Місіс Страйзен провела її до широких дверей свого палацу.

Ліка йшла за нею і відчувала, що колись давно щось подібне вже відбувалося з нею.

Цей спокій, що зійшов на неї від почутої мелодії, цікавість до іншої людини, котра народжувалася в ній, цей шлях вузенькою мармуровою бруківкою, схожою на засніжену стежку…

«Ти хлопець чи дівчина?.. Яка брудна… Певно, хочеш їсти…"

Не встигли вони зайти до помешкання, як на них, мов фурія, вилетіла та, про яку в селищі теж пліткували — служниця місіс Страйзен на ім’я «Залізна Ґава».

Взагалі то, цю жінку індіанського походження звали якось інакше, але її статура, поведінка і довгі смоляні коси, що якимось дивом збереглися, не зважаючи на досить поважний вік, міцно закріпили за нею це прізвисько.

— Де ви ходите? — накинулася вона на місіс Страйзен. — Без парасолі?! З голими ногами?! Час пити пігулки!!!

Побачивши за спиною хазяйки гостю, вона додала без найменшої гостинності:

— А хто це з вами? Затямте: у мене немає жодного чистого прибору! Все в мийці!!! Якщо хоче їсти — нехай вийде на двір, я винесу їй гамбургер.

Місіс Страйзен зареготала і видала зі своєї рипучої горлянки кілька специфічних фраз, змісту яких Ліка не зрозуміла.

Але Залізна Ґава зрозуміла її чудово і, набундючившись, гордовитою ходою розсікла неосяжний простір передпокою, заставленого дивними відполірованими діжками.

— Майте на увазі: я ні за що не відповідаю! — суворо попередила Ґава перед тим, як зникнути в лабіринтах тьмяного коридору, мов риба-кит