Фальшивомонетники - Андре Жід

І додав таким тихим голосом, що я ледве його розчув:

— Їх у мене майже не залишилося.

Я відчув у ньому такий смуток, що не наважився його розпитувати. Він провадив:

— Пані де Лаперуз не хоче цього розуміти. Вона каже, що я роблю все не так, як треба, що я не вмію зберігати своїх учнів і не вмію знаходити нових.

— А та учениця, яку ви сьогодні чекали? — запитав я не до ладу.

— Я її готую до вступу в консерваторію. Вона приходить сюди щодня.

— Це означає, що вона не платить вам за уроки.

— Пані де Лаперуз давно докоряє мені за це. Вона не розуміє, що мене цікавлять лише уроки. Саме ті, які мені приємно давати. Я багато думав останнім часом. Знаєте... я хотів дещо у вас запитати: чому так рідко пишуть у книжках про старих людей?.. Мабуть, це пояснюється тим, що старі вже неспроможні написати про себе, а коли ти молодий, то до старих тобі немає ніякого діла. Стара людина нікого більше не цікавить... А проте, про нас можна було б написати чимало цікавого. Знаєте, чимало подій зі свого минулого життя я починаю розуміти лише тепер. Атож, тільки тепер я починаю розуміти, що вони зовсім не мали того значення, якого я їм надавав тоді, коли вони відбувалися... Лише сьогодні я зрозумів, що все життя мене хтось обманював. Пані де Лаперуз залишила мене в дурнях, мій син залишив мене в дурнях, добрий Бог залишив мене в дурнях...

Сутеніло. Я вже майже не розрізняв риси свого старого вчителя; але несподівано спалахнуло світло найближчого вуличного ліхтаря, і я побачив його щоку, яка блищала від сліз. Спочатку мене стривожила дивна пляма на його скроні, ніби якась заглибина чи навіть дірка; та коли він зробив невеличкий рух, ця пляма змістилася, і я зрозумів, що то лише тінь, яку відкинула на нього розетка балконних перил. Я поклав долоню на його худу руку. Він здригнувся.

— Ви застудитеся, — сказав я йому. — Ви справді не хочете, щоб ми розпалили вогонь у печі?.. Ходімо туди.

— Ні... треба загартовуватися.

— Отакої! Це що, стоїцизм?

— Якоюсь мірою. Саме тому, що в мене надто делікатне горло, я ніколи не обмотував шию шарфом. Я завжди боровся сам із собою.

— Усе це добре, поки перемога залишається за вами. Але якщо тіло не витримає....

Він узяв мене за руку й сказав дуже поважним тоном, ніби повідомляв якусь таємницю:

— Тоді це буде справжня перемога.

Його рука випустила мою. Він вів далі:

— Я боявся, що ви поїдете, не побачившись зі мною.

— Куди поїду? — запитав я.

— Я не знаю. Але ж ви так часто подорожуєте. Я хотів сказати вам одну річ... Я теж скоро збираюся в подорож.

— Як? Ви маєте намір вирушити в мандри? — не до ладу запитав я, вдавши, ніби не зрозумів його слів, попри таємничу й урочисту поважність його голосу.

Він похитав головою.

— Ви чудово розумієте, що я хотів сказати... Так, так, я знаю, що це станеться скоро. Я починаю заробляти менше, аніж я вартий; і це для мене нестерпно. Існує певна межа, яку я пообіцяв собі не переходити.

Він говорив дещо екзальтованим тоном, який стривожив мене.

— А вам самому не здається, що це погано? Я ніколи не розумів, чому релігія забороняє нам це робити. Я багато думав останнім часом. Коли я був молодий, я жив дуже суворим життям. Я пишався силою свого характеру щоразу, коли відхиляв чиєсь прохання. Я тоді не розумів, що, вважаючи, ніби я здобуваю свободу, я все більше й більше ставав рабом своєї гордині. Кожна з цих перемог над самим собою була ще одним обертом ключа, яким я замикав двері своєї в’язниці. Саме це я мав на увазі недавно, коли сказав вам, що Бог залишив мене в дурнях. Він примусив мене дивитись на свою гординю як на чесноту. Бог посміявся з мене. Він розважається. Мені здається, що він грається з нами, як кіт із мишею. Він посилає нам спокуси, що їм ми, як Йому відомо, неспроможні опертися. А коли ми все-таки чинимо їм опір, Його помста буває ще нещаднішою. Чого Він від нас хоче? І чому?.. Але вам, либонь, нудно вислуховувати ці старечі розумування.

Він обхопив голову долонями, як ото дитина, що дметься на матір, і мовчав так довго, що я вже подумав, а чи не забув він узагалі про мою присутність. Нерухомо сидячи перед ним, я боявся порушити його роздуми. Попри близький шум, який долинав сюди з вулиці, тиша, що панувала в цій маленькій кімнаті здавалася мені непроникною. Попри світло вуличного ліхтаря, яке фантастично променилося знизу вгору на манір театральної рампи, тіні обабіч вікна зливалися з густою чорною темрявою, що панувала навколо нас і застигала, як ото на великому морозі застигає тиха вода; вона застигала навіть у моєму серці. Я захотів нарешті розвіяти свою тривогу, шумно відітхнув і, збираючись піти, готовий попрощатися, запитав із чемности та щоб розвіяти чари:

— З пані де Лаперуз усе гаразд?

Старий, здавалося, прокинувся із задуми. Спочатку він повторив:

— З пані де Лаперуз... Не зовсім...

Здавалося, ці слова не мали для нього жодного значення. Потім раптом він сказав, нахилившись до мене:

— Пані де Лаперуз переживає жахливу кризу... Це завдає мені великого болю.

— Яку кризу? — запитав я.

— Власне, ніяку!.. — кинув він, стенувши плечима, ніби все було само собою зрозуміло. — Вона зовсім схибнулася з глузду. Вона вже не знає, що їй вигадати.

Я давно здогадувався, що це старе подружжя втратило взаєморозуміння, та мені було дуже прикро почути підтвердження своїх здогадів.

— Мій бідолашний друже... — почав я тоном глибокого співчуття. — І... давно?

На якусь мить він замислився, ніби добре не зрозумів мого запитання.

— Та вже давно... Відтоді як ми познайомилися...

Але він спохопився майже відразу:

— Та ні. Правду кажучи, це почалося, коли ми стали виховувати сина.

Я зробив жест подиву, бо досі думав, що подружжя Лаперузів бездітне. Він підняв голову, яку обхоплював руками, й провадив уже спокійнішим голосом:

—