Як течія річки - Пауло Коельо
Скільки в небі зірок?
Чи Господь вислуховує й тих, які не вірують нашого Бога (католицького)?
Чому існують бідні та хворі?
Навіщо Бог створив комарів і мух?
Чому янгол-охоронець відсутній, коли нам сумно?
Чому одних людей ми любимо, а інших ненавидимо?
Хто дав назви кольорам?
Якщо Бог перебуває на небі, й моя мати також там, чому вона померла, і як Він може бути живий?
Може, деякі вчителі або батьки, прочитавши цей есей, захочуть зробити щось подібне? У такий спосіб замість нав’язувати наше доросле розуміння Всесвіту, ми спробуємо пригадати деякі запитання наших дітей – на які вони так і не дістали відповідей.
В одному німецькому місті
– Поглянь, який цікавий пам’ятник, – сказав Роберт.
Пізнє осіннє сонце наближалося до обрію. Ми були в одному німецькому місті.
– Я нічого не бачу, – відповів я. – Лише порожній майдан.
– Пам’ятник у тебе під ногами, – пояснив Роберт.
Я поглянув униз. Бруківка була викладена з однакових плит, без додаткових прикрас. Мені не хотілося розчаровувати мого друга, але я нічого не бачив на цьому майдані.
Роберт пояснює:
– Це називається «Невидимий монумент». На нижній частині кожної з плит написано назву місця, де страчували євреїв. Невідомі митці вимостили цей майдан протягом Другої світової війни й додавали плити до бруківки, як ставали відомі нові місця винищення євреїв.
Хоч ніхто нічого не бачив, тут залишалися свідчення, й у майбутньому зрештою відкриється правда про минуле.
Зустріч у галереї Денцу
Троє добре вдягнених чоловіків прийшли до мене в готель, у місті Токіо.
– Учора ви виступали з лекцією в галереї Денцу, – сказав один із них. – Я зайшов туди випадково. Саме в ту мить ви казали, що жодна зустріч не відбувається випадково. Мабуть, настала хвилина, щоб ми познайомилися.
Я не запитав, як вони знайшли готель, у якому я зупинився, я не запитав нічого; люди, спроможні долати такі труднощі, гідні всілякої поваги. Один із трьох чоловіків подарував мені кілька книг японської каліграфії. Моя перекладачка була дуже збуджена: це був Казугіто Аїда, син великого японського поета, про якого я ніколи не чув.
І справді може здатися чудом синхронність зустрічей, які дозволили мені трохи ознайомитися з творчістю чудового поета й каліграфа Міцуо Аїда (1924–1998), прочитати кілька його творів, у яких ідеться про важливість невинності, й ознайомити з ними читачів цього есею.
* * *
Позаяк суха трава прожила життя інтенсивно,
Вона приваблює увагу тих, хто її проминає.
Квіти лише цвітуть,
Але роблять вони це неперевершено.
Біла лілея в долині, яку ніхто не бачить,
Не потребує нікому пояснювати, навіщо вона існує,
Вона живе тільки задля краси,
Але люди не можуть жити тільки задля чогось «одного».
* * *
Якби помідори захотіли бути динями,
Вони насмішили б усіх.
Мене дуже дивує,
Що стільки людей турбуються про те,
Аби бути тими, ким вони не є,
Хіба приємно перетворюватися на посміховисько?
* * *
Тобі не треба вдавати, ніби ти сильний,
Не слід нікого переконувати, що все гаразд,
Не переймайся тим, що думають інші,
Плач лише тоді, коли в цьому є потреба,
Плач доти, доки в тебе не залишиться жодної сльози
(бо інакше, як ти зможеш повернути собі усмішку?)
Я іноді дивлюся по телевізору, як відкривають тунелі й мости. Зазвичай це відбувається так: багато знаменитостей і місцевих політиків шикуються в ряд, у центрі якого перебуває міністр або губернатор регіону. Потім перетинають стрічку й коли начальники робіт повертаються до своїх кабінетів, вони знаходять там кілька листів, у яких висловлені подяка й захват.
Люди, які пітніли й тяжко трудилися, щоб завершити це будівництво, які працювали кайлом і лопатами, які виснажувалися від праці влітку й мерзли взимку, ніколи не перебувають на видноті; виникає враження, що трудилися тільки ті, з чиїх облич ніколи не капав піт.
Я належу до людей, спроможних бачити обличчя тих, кого ніколи не показують, тих, хто не прагне здобути славу, хто мовчки виконує ту роль, яку відвело йому життя.
Я хочу бути на це спроможним, бо найважливіші речі нашого існування, ті, які нас будують, ніколи не показують своїх облич.
Позолочена троянда
Я закінчую вечеряти, п’ю каву й дивлюся на картину, що висить переді мною; вона лежала протягом року на дні річки, чекаючи, коли природа накладе останні мазки на роботу художниці.
Половина картини потерпіла від води й дощу, тому її краї розмиті. Але навіть у такому її стані я бачу частину чудової, червоної троянди, намальованої на золотавому тлі. Я знаю художницю. Пригадую 2003 рік, коли ми разом пішли в піренейські ліси, натрапили на струмок, який був тоді пересохлий і сховали полотно під камінням, що накривало його річище.
Я знаю художницю, Кристину Ойтисика. У ці хвилини вона перебуває за вісім тисяч кілометрів від мене, й разом із тим її присутність відчувається в усьому, що мене оточує. Я ніколи не думав, що це може статися: я вже мав три зв’язки, які не призвели ні до чого доброго й був переконаний, що вічного кохання не існує, аж поки не з’явилася вона – надвечір на Різдво, ніби подарунок, надісланий янголом. Ми пішли в кіно. У той же таки день покохалися. Я подумав: «Це не триватиме довго». Протягом двох перших років наших взаємин я був щодня готовий до того, що вона покине мене. Протягом наступних п’ятьох
