Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний

Оповідач бубонів і бубонів, переповідаючи незрівнянного Флобера, а люди (здебільша люди з вищою освітою, що по кілька разів читали цей твір!) слухали з феноменальним інтересом, із зворушливим захопленням, переживали, хвилювалися, жили радостями й болями якихось далеких – далеких, вигаданих людей, радостями й болями якоїсь, сотвореної Флобером, мадам Боварі. Руденко аж мінився на обличчі, а коли хтось кашляв або шерехтів, тим перешкоджаючи оповідати й слухати, Руденко метав на нього смертоносні блискавки з очей. З не меншим інтересом слухав і доктор Литвинов, а коли Приходько робив павзу або губив нитку сюжету, Литвинов нагадував йому, підказував забуті подробиці і потім далі слухав з тим самим інтересом. Був захоплений навіть троглодит Краснояружський, хоч і справляв вражіння виключно товстошкірої людини. Ці люди хотять утекти з тюрми! Утекти від сьогоднішнього й від завтрашнього дня до лагідної, до прекрасної, до далекої мадам Боварі, в інший світ, в інше царство — в царство чаклуна й характерника, великого митця й естета Густава Флобера.

Десь за мурами, напевно, вже ходить вечір по землі, але тут його не помітно, бо сюди він не заходить. В стелі горить електрична лампа, засвітившись зразу по вечері, тобто в 6 годин, тобто тоді, коли десь там, за мурами, на волі люди ще пляжаться на сонці над якою – небудь Лопанню.

Нарешті вечір прийшов і в камеру. Але він прийшов не так, як звичайно ходить вечір. Він увірвався в кормушку, простромив голову в єжовському кашкеті й промовив категорично, грізно:

— Спати! — і тріснув лядою.

Чари милої мадам Боварі геть розлетілися вмить, люди самі розпорошили їх, — вони зітхнули, враз забувши про все. По – перше, тому, що вони мають нарешті право відчинити не тільки кватирку, а й ціле вікно, а по – друге — спати! Нарешті спати! Спати!.. Заплющити очі й упірнути в сон, мріяти на самоті, додумувати в інтимній відчуженості свої затаєні думки або, може, й домріювати недосказане оповідачем і недописане самим Флобером про той інший, прекрасний, сонячний світ… Або, може, переживати нишком свій затушкований, а тепер розгальмований жах і свою особисту трагедію, свою таємницю… Сьогодні неділя й не гримітимуть засуви щохвилини, не стинатимуться розшарпані нерви. Спати!..

Але то не так просто. Щоб спати, треба бодай якось лягти. Попробуйте ж лягти, коли це виходить за межі можливого, коли на одне нормальне людське житлове місце приходиться аж двадцять восьмеро! Почалися суперечки, сварки. Як лягти? Як розподілити місце так, щоб усі були задоволені, усі щасливі?

Спочатку прибрали тарілки з підлоги. На цю операцію всі дивилися з великою надією, бо ж звільнялася територія! Тарілки поставили на підвіконня, що за відчиненою рамою було досить широке, і таким чином звільнили смужку підлога. Але то мало зарадило справі. Як улягтися 28 особам?!

Недавно вся площа була точно розмірена й розподілена, і за кожним закріплена рисками на стіні, що визначали межі, від поки й до поки чия територія. Але то було тоді, як в камері було двадцять семеро людей. Тепер на одного більше й старі межі не придатні. Треба розмірювати знову. Але як розмірювати знову, коли, скажімо, Узуньян такий тонюнький, а Охріменко такий товстий? Як дотримати принцип справедливості? Одначе Руденко, взявши тоненьку мотузочку (заборонену річ! бо на ній можна повіситись!), змобілізував того самого інженера, що збудував цю тюрму, і звелів йому обчислити, яка мусить бути завдовжки мірка, коли попід стіною сидить вже не тринадцятеро, а чотирнадцятеро, тоді нав’язав на тій мотузочці з поміччю інженера вузлик і заходився перемірювати стіну. Нарешті переміряв, застосувавши цілковиту «зрівнялівку», бо щоб так скоро врахувати й обчислити всі відхилення від норми (відхилення на товстих і тонких), забракло йому й самому інженерові знань найвищої математики. Діставши кожен свою «межу», почали укладатися. Але укладання якраз і вперлося в непереборимі труднощі — теорія не сходилася з практикою: як укластися на території, на якій не можна укластися? Скажімо, коли найменша людина має все – таки 40 сантиметрів у плечах, то як їй укластися на 25? Це раз. А вдруге — коли камера має всього 2 метри ширини, то як укластися двома рядами насупроти так, щоб пальці ніг і п’яти кожного не торкалися обличчя свого «візаві»? Особливо погано приходилося тим, у кого «візаві» був довготелесий. Найкраще б лягти всім на спину, а ноги поставити кроквами і так стати, але як лягти на спину, коли тяжко лягти навіть боком? Словом, почалися суперечки, сварка, дедалі гарячіша. Хтось пропонував лягти «валетом в йолочку», хтось пропонував «валет в замок»… При тій нагоді Андрій узнав, що існують способи спання системи «валет в ялинку» та «валет в замок». Але навіть ці досконалі в'язничні винаходи тут було тяжко застосувати. Сварка розпалювалась. Вже хтось когось обіклав «по – професорськи» й «по – моряцьки». Все загрожувало обернутися в побойовище, бо цієї проклятої проблеми не .можна розв'язати» і тут раптом відчинилася кормушка й просунулася голова наглядача:

—Що за шум?

Шарварок вшух. Тиша. А той жалібний голос:

— Не можемо влягтися, гражданін отдєльонний! Тіс – но – о… — це Прокуда.

Наглядач закрив кормушку, а тоді відчинив двері й став на порозі, за ним стояв ще один наглядач.

— Встати!

Всі встали. Лишився лежати тільки Ягельський.

— Вишикуватись попід стінами!

Вишикувались. .

— Ану рівняйсь!!

Вирівнялись.

Наглядач зайшов до камери, поторкав ногою Ягельського, а тоді пройшовся межи двома рядами в'язнів, рівняючи випнуті животи та коліна ногою, взутою у дебелий, кований чобіт. А потім одійшов до дверей і гримнув:

— Струнко!.. А тепер слухай мою команду та знай, що якщо хто потім заворушиться або загалдить — двадцять днів карцеру! Понятно? Отже, увага… Лягай!

Всі брикнули, як хто стояв, і нерухомо завмерли. Наглядач подивився, почекав хвилину, а тоді промовив:

— Каменем лежати! — і закрив двері.

Проблему було розв'язано. Суперечки зникли, сварки як і не було. Всі лежали й мовчали. Всім було добре й зручне. Ні, він талановитий, той наглядач! Ніхто навіть не пікнув проти такого способу розв'язання проблеми, він всіх задовольнив. І, далебі, це таки був найкращий спосіб. Люди трохи посовались, пойорзали, вляглися як слід і були