Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

— Майку, це Рінальдо Кантабіле, — сказав своєю чергою Білл.

Далі було: «Вітаю!», «Як життя?», «Сідайте», «Що питимете?».

Білла я не знав, а от Майк виявився Майком Шнайдерманом, який вів колонку світської хроніки. Високий, огрядний, міцний та засмаглий, він видавався понурим і втомленим. Цей чоловік з елегантною стрижкою, запонками завбільшки з очі та краваткою, що теліпалася, наче клапоть шовкової парчі, мав пихатий пожмаканий і сонний вигляд, наче в індіанця з Оклагоми, який збагатився на нафті. Майк пив коктейль «Олд фешн»[97] і курив сигару. Його робота полягала в тому, щоб сидіти з людьми в барах і ресторанах. Я був занадто непосидючий для такого і не розумів, як із цим можна впоратися. Але так само я не розумів і конторських працівників та клерків, усіх тих службовців, які мирилися з обмеженням свободи й рутиною. Багато американців, які називають себе митцями чи інтелектуалами, мали би просто сказати, що вони не здатні на таку роботу. Я не раз обговорював це з Гумбольдтом фон Флейшером і час від часу з Ґудбейном, мистецьким критиком. Сидіти з людьми заради того, щоби вивідати щось цікаве, — така робота, схоже, не підходила і Шнайдерману. Були моменти, коли він здавався безтямним і майже хворим. Майк, звісно, мене знав, адже одного разу я брав участь у його телепрограмі. Тож він зі мною привітався. А потім звернувся до Білла:

— Хіба ти не знаєш Чарлі? Він — відома людина, яка мешкає у Чикаґо інкогніто.

Я почав цінувати вчинок Рінальдо. Він завдав собі труду влаштувати цю зустріч, потягнувши за стільки ниточок. Цей Білл, його знайомий, можливо, мав перед сімейством Кантабіле якийсь борг, тому погодився привести з собою Майка Шнайдермана, колумніста. Тут усі платили послугою за послугу. Рахунки, мабуть, були дуже заплутані, і я бачив, що Білл незадоволений. Він був схожий на представника «Коза Ностри». Його ніс виказував щось хижацьке. Вигнутий гаком біля самих ніздрів, він був владний і водночас вразливий. Потворний ніс. Якби ми зустрілися за інших обставин, я подумав, що він скрипаль, якому остогидла музика і який взявся торгувати спиртними напоями. Він щойно повернувся з Акапулько, мав засмаглу шкіру, проте не вирізнявся ні здоров’ям, ні заможністю. Йому було байдуже до Рінальдо; навіть здавалося, що він його зневажає. Тієї миті я навіть пожалів Кантабіле. Він спробував улаштувати щось на кшталт прекрасної душевної зустрічі, як за доби Відродження, та оцінити це зміг лише я. Кантабіле намагався пролізти у Майкову колонку світської хроніки. Майк, звісно ж, звик до такого. Його завжди переслідувало кілька потенційних щасливців, і я підозрював, що за лаштунками йшли справжні торги, quid pro quo[98]. Ви даєте Майкові тему для пліток, а він друкує ваше прізвище в газеті жирним шрифтом. Дівчина Банні записала наше замовлення. Знизу і аж до підборіддя вона була приваблива. А от вище — сама лише стурбованість прибутками. Моя увага розділилася між м’якою улоговинкою між її грудей та виразом ділової заклопотаності на обличчі.

Ми були в одному з найчарівніших куточків Чикаґо. Замислився про місцину, що нас оточувала. Звідси мав би відкриватися дивовижний краєвид на берег озера. Я не міг його бачити, але добре знав і відчував той чар — лискуче шосе обіч сяйливої золотавої безодні озера Мічиґан.

Людина підкорила собі цю пустельну землю. Але й ця земля дещо відібрала в людини. Тож у такому місці ми сиділи серед облуди багатства і влади, в костюмах від дорогих кравців, із гарненькими дівчатами й випивкою та з чоловіками, які носять коштовності й користуються парфумами. Шнайдерман чекав, радше скептично, на новину, що її міг переповісти у своїй колонці. За відповідного контексту я міг би стати годящою особою. Чиказьці вражені, що деінде мене сприймають серйозно. Час від часу мене запрошують на вечірки люди з культурними амбіціями та прагненням розбудувати кар’єру, тож я навіть знаю, що таке почуватися символом. Деякі жінки казали: «Ви Чарльз Сітрин?! Цього просто не може бути!». Багатьом із тих, хто запрошує, подобається така розбіжність між мною і моїм уявним образом. Що ж, я маю вигляд людини, яка мислить напружено, проте не цілісно. Моє лице — чуже поруч із їхніми хитрими міщанськими обличчями. Особливо жінки не можуть приховати свого розчарування, побачивши, який він насправді, добре знаний Чарльз Сітрин.

Нам принесли віскі. Я жадібно вихилив свій подвійний скотч і, швидко п’яніючи, розсміявся. Ніхто до мене не приєднався. Потворний Білл запитав:

— Що тут смішного?

— Я просто згадав, що навчився плавати саме тут, у кінці Оук-стріт, до того, як звели всі ці хмарочоси — архітектурну гордість чиказьких урядовців. Тоді це місце називалося «Золотий берег», і ми приїжджали з нетрів трамваєм. Трамвай із Дивіжн-стріт ішов лише до Веллса. Я брав із собою засмальцьовану торбинку з сандвічами. Мама купила мені на розпродажу дівчачі плавки з барвистою облямівкою, що нагадували спідничку. Я образився й спробував зафарбувати її тушшю. Часом копи штурхали нас у ребра, щоб ми швидше перебігли вулицю. А тепер я сиджу з вами тут, нагорі, і п’ю віскі…

Кантабіле копнув мене під столом усією ступнею, залишивши на моїх штанях сірувато-брунатний відбиток. Його брови поповзли вгору, чоло під коротко підстриженими кучерями зморщилось, а ніс став білий, наче воскова свіча.

— До речі, Рінальдо, — сказав я, дістаючи банкноти. — Я винен тобі гроші.

— Що за гроші?

— Ті, що програв тобі в покер. Відтоді вже минуло трохи часу. Гадаю, ти про них забув. Чотириста п’ятдесят доларів.

— Не знаю, про що ти, — відповів Рінальдо Кантабіле. — Який покер?

— Не пригадуєш? Ми грали вдома у Джорджа Свібела.

— Відколи це ви, книгогризи, граєте в покер? — запитав Майк Шнайдерман.

— А що? Ми не цураємося нічого людського. У Білому домі завжди грали в покер. Це цілком поважна гра. Президент Гардінґ її любив. Та й за «Нового курсу» — Морґентау, Рузвельт тощо.

— У вас акцент чиказького хлопчака з Вест-Сайду.

— Школа імені Шопена на Райс-стріт, неподалік від Вестерн-авеню, — уточнив я.

— Сховай свої гроші, Чарлі, — втрутився Кантабіле. — Зараз ми п’ємо. А справи можуть почекати. Заплатиш мені пізніше.

— Але чому не зараз, поки я про це пам’ятаю і маю при собі гроші? Знаєте, цей борг зовсім вилетів у мене з голови, а минулої ночі я раптом прокинувся й подумав: «Я забув віддати Рінальдо борг». Господи! Ладен був пустити собі кулю в чоло.

— Гаразд, гаразд, Чарлі, — розлючено мовив Кантабіле. Він вирвав у мене гроші й запхав їх, не перераховуючи, в нагрудну