Знедолені - Віктор Гюго
Фантіна не плакала, голос її звучав лагідно, і вона притулила до своїх ніжних білих грудей грубезну долоню Жавера, дивлячись на нього з ласкавою усмішкою.
Аж раптом вона поквапно обсмикнула на собі сукню й рушила до дверей, прощаючись із солдатами дружнім кивком голови.
— Пан інспектор мене відпускає, хлопці, я йду додому.
Вона поклала руку на клямку. Ще крок, і вона була б на вулиці.
До цієї миті Жавер стояв нерухомо, дивлячись у землю. Брязкіт клямки привів його до тями.
— Сержанте! — вигукнув він, підводячи голову. — Ви що, не бачите? Ця хвойда втікає! Хто вам дозволив її відпустити?
— Я, — сказав Мадлен.
Почувши Жаверів голос, Фантіна затремтіла і випустила клямку, як ото спійманий злодій випускає з рук украдену річ. На голос Мадлена вона обернулась і від цієї миті, не мовлячи й слова, не сміючи навіть дихати, переводила погляд із Мадлена на Жавера і з Жавера на Мадлена, залежно від того, хто говорив.
Коли Мадлен чітко й виразно сказав: «Я», — поліційний наглядач Жавер обернувся до мера. Він був блідий, закляклий, в очах — розпач.
— Пане мер, це неможливо, — сказав він, не підводячи погляду.
Неймовірно, але Жавер осмілився заперечити представникові влади!
— Чому? — запитав Мадлен.
— Ця нікчема образила достойного городянина.
– Інспекторе Жавер, — сказав Мадлен примирливим тоном. — Ви чоловік порядний, і ми легко порозуміємося з вами. Я проходив через майдан якраз тоді, коли ви повели цю жінку, люди ще не розійшлись, я розпитав їх, як усе було, і довідався, що винен той пан і саме його слід було привести в поліцію.
— Ця потіпаха образила вас, пане мер, — заперечив Жавер.
— Образа стосується тільки мене, — сказав Мадлен. — Я можу поставитись до неї на свій розсуд.
— Даруйте, пане мер, але образа вашої особи стосується не тільки вас, вона стосується правосуддя.
– Інспекторе Жавер, — заперечив Мадлен, — найвище правосуддя — совість. Я вислухав цю жінку, і я знаю, що роблю.
— А я, пане мер, не вірю власним очам і вухам.
— Тоді виконуйте наказ і задовольніться цим.
— Я виконую свій обов’язок. А мій обов’язок вимагає посадити цю жінку на шість місяців у тюрму.
Пан Мадлен лагідно відповів:
— Затямте собі добре: вона не сидітиме в тюрмі жодного дня.
Почувши цей остаточний вирок, Жавер осмілився глянути мерові просто у вічі й сказав глибоко шанобливим тоном:
— Мені дуже прикро суперечити панові меру, зі мною таке трапляється уперше в житті, проте дозвольте нагадати вам, що я дію в межах своїх повноважень. Вернімося до сьогоднішнього випадку. Я сам був на майдані. Ця дівка накинулась на пана Баматабуа, виборця і власника триповерхового будинку з балконом. Крім того, пане мер, це вулична бійка, яка стосується безпосередньо мене, і саме тому я затримав жінку на ім’я Фантіна.
Тоді Мадлен склав руки на грудях і сказав таким суворим тоном, якого ще ніхто в місті від нього не чув:
— Випадок, про який ви згадали, стосується муніципальної поліції. На підставі статей дев’ятої, одинадцятої, п’ятнадцятої і шістдесят шостої карного кодексу судити такі справи належить мені. Наказую відпустити цю жінку на волю.
Жавер зробив останню спробу:
— Але ж, пане мер…
— Я змушений нагадати вам про статтю вісімдесят першу закону від тринадцятого грудня тисяча сімсот дев’яносто дев’ятого року про самовільний арешт.
— Пане мер, дозвольте…
— Ні слова більше.
— Однак…
— Вийдіть, — звелів Мадлен.
Жавер прийняв удар просто в груди, не опустивши погляду, наче російський солдат. Він низько вклонився панові меру і вийшов із відділка.
Фантіна відступила від дверей і провела його розгубленим поглядом.
Дивне хвилювання опанувало її. Щойно вона була свідком того, як змагалися між собою дві могутні сили. Двоє чоловіків, один із яких тягнув її в морок, а другий виводив на світло. Вони ввижалися їй двома велетами, один в образі демона, а другий — доброго янгола. Янгол здолав демона, і дрож пробирав Фантіну, коли вона думала, що цей янгол виявився тим, кого вона досі ненавиділа, кого вважала причиною всіх своїх нещасть! І він заступився за неї тоді, коли вона так страшенно його образила! І не тільки заступився, а й порятував її! Виходить, вона помилялася? Тупо й злякано дослухалася Фантіна до кожного слова, яке говорив Мадлен, і відчувала, як розвіюються у неї в душі сутінки ненависті, як розгоряється там вогник радості, довіри й любові.
Коли Жавер вийшов, пан Мадлен обернувся до неї і сказав, говорячи ніби через силу, як стриманий чоловік, що не хоче дати волю сльозам.
— Я вірю, що ви розповіли правду. Я нічого не знав про те, що вас звільнили з роботи. Чому ви не звернулися тоді просто до мене? А зараз зробимо так: я заплачу ваші борги, і ви скоро побачите свою дитину. Ви житимете з нею тут або в Парижі. Я беру під свою опіку вашу дитину й вас. Я даватиму вам стільки грошей, скільки знадобиться. Ставши щасливою, ви знову станете чесною. Хоч, судячи з вашої розповіді, ви завжди лишалися чесною і святою перед Богом. О, бідолашна жінка!
Це було більше, ніж Фантіна могла витримати. Взяти до себе Козетту! Покінчити зі своїм ганебним життям! Яке блаженство! Вона розгублено дивилась на чоловіка, який говорив до неї, і не могла спромогтися на відповідь — тільки схлипувала. Ноги в сердешної жінки підігнулись, вона впала навколішки перед Мадленом і, перш ніж той устиг перешкодити їй, припала устами до його руки.
Потім Фантіна знепритомніла.
Книга п’ята
Жавер
1. Довгоочікуваний спочинок
Мадлен звелів перенести Фантіну до своєї лікарні, довіривши хвору сестрам. Вона металася в гарячці, а вночі марила вголос, поки нарешті заснула.
Близько полудня Фантіна прокинулася, відсунула запону й побачила біля свого ліжка пана Мадлена. Його сповнений жаллю погляд був спрямований на розп’яття, яке висіло на стіні.
За цей час пан Мадлен цілком перемінився в уяві Фантіни. Їй здалося, що він промениться сяйвом. Вона довго дивилась на нього, не зважуючись заговорити, нарешті боязко озвалася:
— Що ви тут робите?
Мадлен прийшов сюди ще годину тому й чекав, поки Фантіна прокинеться. Він узяв її за руку, помацав пульс.
— Як