Кайдашева сім’я - Іван Семенович Левицький
Всі вони троє пішли шукати тієї церкви на Подолі, що стояла під самою Андріївською горою, але таких церков було доволі. Вони ходили, розпитували в людей і зайшли на той цвинтар, де жила Мелашка.
Під стовпами коло церкви Лаврін сів з матір'ю на східцях.
Проскурниця сиділа на самому нижчому східці і продавала проскури. В той час Мелашка вибігла з пекарні й хотіла побігти до проскурниці за щось спитати. Вона виглянула в ворота й почала роздивляться на прочан. Обвела вона очима по східцях раз і нікого знайомого не побачила. Народ сновигав коло церковних дверей, як бджоли коло вулика. Коли вона зирк! — коло самої проскурниці сидить молодий чоловік, зовсім такий, як Лаврін. Він сидів до неї боком, Мелашка впізнала Лаврінову русяву кучеряву голову, рівний лоб, рівний тонкий ніс. Але чого він став такий блідий, такий смутний?
"Чи Лаврін, чи ні? — думала Мелашка. — Де ж дівся з лиця його рум'янець? Чого він став такий блідий, як смерть, та нужденний, неначе слабий?"
Вечірнє сонце світило на високі білі стовпи, на людей, що вештались в промінні, неначе мухи сновигали й грали проти сонця. Промінь упав на Лаврінове лице.
— Це він! — сказала сама до себе Мелашка і вхопилась за серце. В неї заморочилась голова; вона крикнула і трохи не впала на місці.
— Адже ж ото моя мати! — зашепотіла Мелашка, вглядівши свою матір коло товстого білого стовпа. — А ондечки й моя свекруха…
На Мелашку неначе хто линув водою з льодом. Вона одхилилась за ворота й одну хвилину не знала, чи бігти до їх, чи тікать в пекарню. Але Лаврін обернувся до неї лицем. Мелашка глянула на його ясні очі, заридала, як мала дитина, і, як стояла в одній сорочці, так протовпом і кинулась між люди просто до Лавріна.
Лаврін углядів її й тільки подивився на неї смутними докірливими очима.
Вона прибігла до його й заголосила на весь цвинтар.
Мати й свекруха вгляділи Мелашку й кинулись до неї з плачем.
Народ обступив їх навкруги.
— Ой Боже мій! Нащо ти, дочко, нас мучила! — перша почала говорити Мелащина мати. — Ти знаєш, якого ти жалю нам завдала?
— Ми думали, що тебе вже й на світі нема, — говорив Лаврін, — ми тебе оплакали, як помершу.
Мелашка стояла та тільки хлипала, як хлипають малі діти. Вона й слова не могла промовить. І сльози, і кривда, і радість так здавили в грудях, що вона ледве зводила дух.
— Де ж ти, дочко, тут пробуваєш? — спитала Мелашку свекруха, плачучи.
— Отут служу в добрих людей, стала в матушки за наймичку, — насилу промовила Мелашка, показуючи рукою на проскурницю.
— Це, Мелашко, мабуть, за тобою прийшли родичі? — спитала проскурниця. — Шкода мені тебе! В мене ще не було такої доброї та робочої наймички, як ти.
— Ми, матушко, візьмемо з собою Мелашку, — обізвалась мати. — Господи, як вона вимучила нас, доки ми її знайшли. Слава тобі, Господи, що таки знайшли.
Народ ворушився, гомонів, розпитував. Цікаві молодиці обступили Мелашку, її матір та свекруху. Проскурниця покликала Мелащину рідню до себе в хату.
— Вертайся, дочко, додому; тобі ніхто й лихого слова не скаже, — викручувалась свекруха ласкавими словами.
— Та вже ж вернуся, нігде не дінусь. Якби ви не знайшли мене, то я, мабуть, сама вже не вернулась би.
Другого дня Мелашка з ріднею вийшла з Києва. Всі йшли бором смутні та невеселі. А бір гув, як море в негоду, од найтихішого вітру та наводив сум на сумні й без того душі.
Мелашка прийшла додому, і свекруха справдила своє слово: од того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин неначе сховала десь у комору для Мотрі. Кайдашиха боялась, щоб Мелашка знов не чкурнула на Басарабію або й за границю. Сльози та несподівана тривога помирили сім'ю, неначе всіх помиряюча смерть.
Вернувшись додому, Кайдашиха поїхала в Богуслав на ярмарок, набрала Мелашці на спідницю й на хвартух, купила здорову гарну хустку й новий жовтий з червоними квітками очіпок. Через два тижні Мелашка обродинилась: вона мала сина.
VII
В Кайдашевій хаті стала мирнота: свекруха помирилась з невісткою. Зате на дворі, між двома господарями, старим та молодим, почався нелад. Лаврін вже вважав на себе як господаря. Він був менший син у батька, і все батьківське добро, по українському звичаю, припадало меншому синові. Лаврін знав, що батькова хата, батькові воли й вози, все батьківське добро — все те його добро. Він перестав слухати батька, а батькові хотілось порядкувать в господарстві. Кайдаш постарівся і став ще частіше заглядать в корчму, запиваючи давне панщанне горе. Всі гроші, що він заробляв у пана та в людей на возах, на плугах та боронах, старий Кайдаш пропивав у шинку.
Він не давав Лаврінові грошей до рук, і Лаврінові стало важко покорятись дражливому та лайливому батькові.
В Петрівку починалась косовиця та грабовиця, а тим часом достиг і ранній ячмінь-рихоль.
Старий Кайдаш загадав звечора Кайдашисі та Мелашці гребти сіно, а Лаврінові косити ячмінь. Другого дня Мелашка взяла на руки дитину, причепила на спині колиску й триноги для колиски; Кайдашиха забрала граблі, тикву з водою, й вони вирядились у поле.
Старий Кайдаш порався в повітці коло свого майстерства. Коли дивиться він, серед двору Лаврін запрягає воли, а коса лежить на призьбі.
— Чом це ти, Лавріне, й досі не йдеш у поле? Чи ти не бачиш, що сонце вже от-от поверне на полудень? — спитав Кайдаш. — Та нащо ж ти оце запрягаєш воли?
— Поїду до млина. Казали мати, що нема борошна, — обізвався Лаврін, завертаючи воли до воза.
— А я ж тобі велів іти косити ячмінь?
— Постоїть до завтра, не де дінеться, не втече.
— Ти ж знаєш, що ячмінь зовсім стиглий: зараз висиплеться.
— Ячмінь ще не зовсім стиглий, ще два або й три дні постоїть, — обізвався Лаврін. — Гей, перістий! Ший ставай! — крикнув він на вола.
— Іди в поле косити, кажу тобі! Як треба буде до млина, то я сам поїду.
— І я дорогу знайду. Ідіть, тату, в повітку та майструйте коло воза.
