Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Читаємо онлайн Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
могла второпати чому? Врешті він моргнув синьоокій учительці й промовив:

— Я нічого більше не скажу. Ви, Наїме-ханим, жінка й краще поясните.

А потім він крутнув борідкою й, начебто до себе, додав:

— Ой, якби ти тільки знала, які недобрі люди там трапляються, які погані!

— Ефенді, я не знаю ще, котрі з людей погані, а котрі ні,— промовила я, ніби була так здивована його словами, — а тому ви знайдіть мені таке місце, де немає недобрих.

Завідувач ляснув себе рукою по коліні й зареготав:

— Ого!.. Це добре!..

Я належу до тих людей, які з першого ж погляду або люблять, або ні. Мені цей чоловік все-таки сподобався. Надто ж його борода: повернеться праворуч — молодого чоловіка бачиш, крутнеться ліворуч — молодого чоловіка вже немає, а перед тобою веселий білобородий дідусь.

— Ви закінчили вчительський інститут цього року? — запитав він.

— Ні, бей-ефенді, я там не вчилася. У мене диплом школи «Dames de Sion» [29].

— А що це за школа?

Я розповіла йому й показала диплом. Та він, мабуть, не знав французької, хоча не показав цього й почав розглядати диплом з усіх боків.

— Чудово, дуже добре!

— Любий мій бей-ефенді,— удалася Наїме-ходжаним, ви про всіх піклуєтеся, згляньтеся і над цією дитиною.

Бей-ефенді звів брови й почав задумано м’яти бороду.

— Чудово, дуже добре, — сказав він ще раз, — але наші чиновники, певне, не знають диплома цієї школи…

І він стукнув рукою по столу, наче щось придумав, і додав:

— Дитино моя, а чому^б тобі не попросити місця вчительки французької мови в якійсь стамбульській школі? Послухай, як це робиться… Підеш прямо в стамбульський департамент освіти…

— Це неможливо, ефендім, — урвала я його мову. — Я повинна їхати із Стамбула, кудись у вілайєт.

— Оце тобі на! — здивувався той до краю. — Уперше бачу учительку, ладну залюбки їхати в Анатолію. Та їх не можна вирядити із Стамбула, скільки умовлянь треба. Чи не так, Наїме-ходжаним?

Завідувач не вірив мені й почав розпитувати про сім’ю. Я вже зовсім утратила надію, як він гукнув, не встаючи з місця:

— Шагаб-ефенді!..

На порозі стояв невисокий худорлявий хлопець, якийсь хворобливий.

— Шагаб-ефенді, глянь сюди… Візьми цю дівчину в канцелярію, напиши прохання та принеси мені. Вона хоче вчителювати в Анатолії.

Я вже вважала, що мою справу вирішено. Мені хотілося кинутися завідувачу на шию й поцілувати сиву половину його бороди.

В канцелярії Шагаб-ефенді посадив мене край столу, на якому був неймовірний гармидер, і почав мене запитувати й робити нотатки. Одяг його був убогий, а на обличчі панувала якась сором’язливість, навіть страх. Коли він зводив на мене погляд, щоб запитати щось, у нього тремтіли вії.

Біля вікна стояло двоє немолодих уже секретарів і, тихо перемовляючись, поглядали в наш бік.

Раптом один промовив:

— Шагабе, сину мій, ти й так стомився сьогодні. Давай я вже напишу те прохання.

Я не втрималася, бо настрій у мене вже покращав, і хоробро гукнула:

— Аж дивно, як піклуються тут люди про своїх ближніх!

Мені не треба було, мабуть, говорити цього, бо Шагаб-ефенді весь зашарівся й схилив голову ще нижче.

Може, я зверзла щось недоладне? Певне, так, бо секретарі захихикали й жваво перемовилися. Я не чула всього, до мене долетіло тільки: «Пані вчителька бувала…» Що вони хотіли цим сказати?

Аж ось моє прохання було готове, тільки довелося йому повертатися в канцелярію ще кілька разів, аж рябому від червоних плям та правок. Та врешті я побачила його чистим.

— А тепер, дочко, ти вільна поки що, — сказав завідувач. — Хай поможе тобі аллах, а я з свого боку допомагатиму, як тільки зможу.

Я не наважилася запитати, що мені робити далі, бо в кабінеті завідувача були й інші люди. Тільки ж куди нести цей папір, що казати? Цього я не знала. Озираючись, чи не трапиться мені десь Наїме-ходжаним, я помітила Шагаба-ефенді.

Він стояв на сходах і когось чекав. Зустрівшися поглядом зі мною, соромливо похилив голову. Мені здалося, що він хотів щось сказати, тільки не наважився. Я підійшла до нього.

— Пробачте, я вам завдала клопоту, та вже скажіть, коли ласка, куди віднести й оце.

Шагаб-ефенді все ще не підводив очей. Він лише тихо мовив тремтячим голосом, наче благав милосердя!

— Стежити, як просувається справа, дуже тяжко, гемшіре-ханим. Я сам би це зробив з вашої ласки. Ви не турбуйтеся. Тільки навідуйтесь у канцелярію.

— Коли ж таки прийти?

— Днів через два-три.

Я зажурилася, як дізналася, що справа не вирішиться за два-три дні.

А воно й справді не було кінця-краю цьому «прийдіть тоді, зайдіть тоді». Минув місяць. Якби не зусилля бідного Шагаба-ефенді, то хтозна й скільки б тягнулося це все. Може, зі мною й не погодиться дехто, але я повинна сказати, що й серед чоловіків трапляються чуйні та порядні люди. Бо як назвати все те, що зробив для мене цей юнак.

Ледь ставала я на порозі, він так і кидався до мене. Він чекав мене на сходах. Він бігав з моїми паперами по міністерству, а я все це бачила й ладна була крізь землю провалитися. Як мені йому й дякувати.

Якось я помітила, що він закутав шию хусткою, а коли розмовляв, то кашляв, аж голос йому пропадав.

— Ви не хворі? — запитала я. — Хіба можна в такому стані виходити на роботу?

— Я знав, що ви прийдете сьогодні по відповідь.

Я мимохіть усміхнулася. Хіба це могло бути причиною.

— Звичайно, є й інші справи. Ви, мабуть, знаєте, що відкрилася нова школа.

— То, може, у вас буде радісна новина для мене?

— Не знаю. Ваші документи в генерального директора. Він сказав, щоб ви завітали до нього, як прийдете.

На директорові були чорні окуляри, через що його обличчя зовсім нахмурилося. Перед ним лежав стос паперів, він брав їх, підписував і жбурляв додолу. Сивовусий секретар нахилявся за ними й випрямлявся, наче став до намазу.

— Ефенді, ви наказали мені зайти до вас…

— Почекай, ханим, — урвав мене його суворий голос. — Хіба не бачиш?

Сивий секретар і собі насупився: мовляв, чекати треба. Я зрозуміла, що зробила щось невлад. Відступивши назад, стала біля портьєри.

Нарешті директор попідписував папери, витер скельця окулярів хусткою й сказав:

— Ваше прохання відхилено. Ваш чоловік не дослужив тридцяти років…

— Мій чоловік, ефендім? Тут, мабуть, якась помилка?

— А хіба ти не Хайріє-ханим.

— Ні, ефендім. Я Феріде.

— Яка Феріде? Ага, згадав. На жаль, і ваше теж. Ваша школа не атестована міністерством освіти, а тому ваш диплом не дає вам права

Відгуки про книгу Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: