Green Card - Володимир Кошелюк

Розігнавши кров, пішов до себе. Тепер сиджу, очманівши від гори речей і свободи. Аж дико – можна сидіти й нічого не робити. На самоті, без орави спітнілих рекрутів й матюкливого дріла. Так, почнемо. Спочатку наплічники. Їх два: «дейпек» – невеликий, розрахований на день-два, й «мейнпек» – здоровенний, з величезною кількістю клапанів, застібок, відділень. Дістаю компресійні мішки. В них можна напхати одягу, який не боїшся зім’яти. Запихаю туди спіднє, на випадок холодної погоди – кальсони. З боку мішка клапан, щоб виходило повітря. На мішок тиснеш, повітря свистить, виходить, речі займають менше місця.

Так, з дрібницями потім. Треба розвісити форму. Її декілька видів. Дістаю «плечики» й розвішую «blue dress» – найкрасивішу парадку з темно-синім кітелем, синіми штаньми й білими рукавичками. Все упаковую в камуфляжний кофр, застібаю блискавку. Далі розміщую «service form C, B, A». Це теніска з білою футболкою й пілоткою, сорочка з краваткою й зелений кітель. До всього – зелені штани. До речі, не можна з’являтися в місті у камуфляжі, тільки в «сервіс форм». Також не можна вдягати «blue dress». Ця форма лише для особливих випадків.

З формою закінчив. Перешнурував й сховав черевики. Знаєте, як відрізнити, справжній морпіх чи ні? По шнурках. Вони шнуруються так, щоб лівий був завжди зверху правого. Після другої петлі кріпиться жетон. Черевиків видали три пари. Зручні, шкіра м’яка. Майки, труси, шкарпетки – на окрему полицю.

Наче й багато барахла перевернув, а купа не меншає. Приміряю бронежилети. Їх два. Один масивний, закриває велику площу. Цей для оборони. Інший легший – для патрулювання, штурмових операцій. Надіваю по черзі, підтягую лямки, припасовую під себе. Важкенькі… Так, а що це за шнурок? Смикаю за міцну петлю. Бронік опадає. Ага – це швидкий зйом. Знову півгодини лаштую, хай йому… Броніки – в нішу під ліжком.

Тепер спальний мішок, ковдра, пончо. Туди ж. Це що? Дебела куртка й штани. «Gortex», непромокальний одяг. Протигаз. Знову під ліжко. Каска. На голові наче влита. Чіпляю маску з прозорими лінзами. Прилаштовую кріплення для «нічника». Все це – в шафу, на поличку до кашкетів. Сюди ж дві кепки «six points» й панами.

Що лишилося? Пристрій нічного бачення в м’якому чохлі, купа батарейок.

Наче все. Трохи розгрібся.

Диви, вже до одинадцяти добирається. Барак затих, хоча ніхто не ходить, у двері не стукає, світло не вимикає. Ох, спина хрустить… Простягнувся на ліжку. Перед очима виписка з рахунку. Там нереальна сума, як для мене. Дванадцять тисяч доларів підйомних при вступі в «boot camp», плюс зарплата за шість місяців, з якої не брав й копійки. Всього біля двадцяти тисяч. Треба купити телефон й ноут. Усе інше складатиму. Висилатиму батькам. Щомісяця.

З тим і заснув.

О шостій підйом, ранкова зарядка. Хлопці вітаються, далі розмова не клеїться. Після вправ розійшлися – хто в бараки, хто в будинки. Прийняти душ, поснідати. Опів на дев’яту загальне шикування, оголошення розпорядку дня. Якоїсь напруги не відчувається, хлопці у взводі нормальні, балакають, розказують. Проте, як і скрізь між мужиками, знайдуться любителі помірятись. Обідом у їдальні сів на вільне місце й заходився їсти.

– Гей, boot[55], тут моє місце!

Дебелий рудий чолов’яга за тридцять навис над столом. Теж ленс-капрал.

– А де табличка?

– Що?

– Табличка з написом – тут сидить олень.

Хлопці за сусіднім столиком заіржали. Чолов’яга аж побурів. Я дивився просто в очі. Звичайно, можна було пересісти, зайти подалі, нахилити голову. Але тоді пропав. Шпинятимуть усі кому не лінь. Того й сидів, нахабно втупившись у покопану ластовинням пику. Рудий не витримав – щось буркочучи, пішов шукати місце. Обідали далі.

Узагалі в Корпусі дідівщини немає. Тих диких знущань із молодих, принизливих завдань і звірячого садизму, якими знамениті радянська й пострадянські армії, немає й близько. Весь час проводять інструктажі – до кого звертатися в разі непорозумінь. Постійні тренінги від капелана, який виконує роль психолога. Той має право не доповідати нікому, а самостійно вирішувати, як краще усунути проблему. Та й сержанти уважно слідкують за своїми. З цим жодних проблем не було. Існує тільки поняття «старшинства». Спочатку в юніті[56] до тебе ставляться прискіпливіше, ніж до інших, і в додатковій роботі ти – перший доброволець. Лише побачивши, що прийшов нормальний боєць, який не боїться роботи й вправно виконує накази, все стає на свої місця.

Думаю – це правильно. Вічний армійський кругообіг ніхто не скасовував. Одні звільняються, інші приходять на їхнє місце. Тож ролі міняються.

Мені подобається в батальйоні й у взводі. Хлопці нормальні, що треба, підказують, діляться досвідом. Багато відбули деплойменти. В перервах цікаво розказують. Виконую все, що потрібно, стараюся з усіх сил. Трохи незвично, але нічого, втягнуся.

Тижня як і не було. Субота й неділя – вихідні. Роби що хочеш. Навіть не уявляв, чим займатимусь. Після вечері йду до себе. Двері відхилені. Дивно. Глянув на табличку – 108. Проходжу далі – невисокий чорношкірий хлопець порпається в купі речей. От і сусід. Зачувши кроки, обернувся – рядовий першого класу. Дивиться сторожко. Простягаю руку:

– Привіт, я – Ден.

– Роберт Айві.

– Тепер буде веселіше, а то наче в одиночці.

– Це точно. Як тут порядки?

– Точно не «boot camp».

– Тобі теж скільки добра видали?

– Ага. Хлопці кажуть, все разом коштує десь шість тисяч.

– Нічого собі! Мій батько стільки за півроку заробляє.

Я промовчав. Мій і за п’ять років не отримає, хоч працює, як проклятий.

– Тобі допомогти?

– Та ні. Слухай, ти не з Півдня часом?

– Ні.

– А говориш по-нашому.

– Друг з Нового Орлеану навчив.

– Ясно. А я з Батлера, Алабама.

– Я з України.

– Це десь на Півночі?

– Ні, в Європі.

– Аж у Європі? Ого!

Якийсь час мовчали. Роберт гучно сопів, намагаючись вперти лахи в шафу.

– Ти ліжко підніми. Там досить місця.

– О, диви! Тепер точно все влізе.

Ми ще трохи поговорили й вимкнули світло. Барак затих.

На ранковому шикуванні сержант оголосив, що наш взвод їде на зустріч з ветераном-морпіхом, який воював ще в Кореї[57]. Отримавши інструктаж, вертаємось у барак. Треба