Дотик - Колін Маккалоу
— Ти — хронічний зануда! — Рубі підвелася. — Ти на коні приїхав? Якщо так, то у дворі є стійло. Відведи коня стежиною і передай Чану Хуа. Корм у Гілл-Енді дорогий, тому кінь обійдеться тобі у додаткові п’ять шилінгів на добу. Матильдо, відведи містера Кінроса до «похмурої синьої кімнати». Він заробив собі цю кімнату, бо є нестерпним занудою. — Із цими словами Рубі пішла до бару. — Можеш замовляти вечерю коли захочеш, — кинула вона Александру, коли той у супроводі Матильди ішов до «синьої кімнати».
Та кімната і справді була оздоблена в гнітюче-синіх тонах, зате була великою та зручною. Александр позбувся Матильди, швидко пройшовши повз неї до своєї кобили; дівчина явно розраховувала на щедру оплату за послуги, які вона збиралася надати.
Поруч із «синьою кімнатою» була ванна — «мабуть, не краща й не гірша за ті, що були в Гілл-Енді», — подумав Александр. Нужник являв собою яму в кінці двору — у Гілл-Енді не було водяних клозетів! Безсумнівно, вода була у цьому містечку найсерйознішою проблемою.
Помившись і поголившись, він ліг у синє ліжко і заснув глибоким сном.
Його розбудив шум: готель ожив, і це означало, що більшість із місцевих старателів закінчили свою роботу. Александр запалив гасову лампу, вдягнувся у новий замшевий костюм і вирушив у пошуках вечері. Хтозна, де готельні повії займалися своїм ремеслом, але принаймні не в цьому крилі будинку, де Рубі розміщала заможних постояльців. Коли він відводив свою коняку до стійла, то помітив, що кухня являла собою окрему споруду, щоб вогонь плити не призвів, бува, до пожежі. Він помітив також напроти крила, де була його кімната, ще одне крило, яке відгалужувалося від основної частини готелю. Яка ж вона розумна та передбачлива, ця Рубі! І безжалісна. Бідолашний хлопець!
У салуні яблуку ніде було впасти. До бару було не проштовхнутися, а всі столики, окрім начальницького, були зайняті. Матильда і Дора пурхали між столиками; окрім них у салуні були іще три дівчини. Александр подумав, що коли він сяде поїсти за начальницький стіл, то уникне зацікавлених поглядів відвідувачів, більшість із яких були ще досить тверезими.
— Привіт, мене звуть Морін, — сказала рудоволоса дівчина в одязі з зеленим мереживом. Ще ніколи Александр не бачив людей з такою кількістю ластовиння на обличчі, як у цієї дівчини. Здавалося, що якби його було іще трошечки більше, то обличчя здавалося б засмаглим. — У нас на вечерю є смажена хрустка свинина, смажена картопля та варена капуста, а також варений пудинг з родзинками та кремом на десерт. Якщо вам це не подобається, Сем може приготувати щось інше.
— Та ні, це мене цілком влаштовує, дякую, Морін, — відповів Александр. — Я вже знаю Матильду та Дору, а хто оті двоє інших дівчат?
— Косооку дівчину з каштановим волоссям звуть Тереза, а оту, що з татуїровками на руках, — Агнеса, — захихотіла Морін. — Колись вона обслуговувала матроський паб у готелі «Рокс», що в Сіднеї.
Тож дівчата Рубі були не такими чистими, як видавалися. Але оскільки Александр не мав наміру користуватися їхніми послугами — «а цікаво, скільки вони коштують тут, у Гілл-Енді?» — то він зосередився на поглинанні смачнючої страви. Хоч Сему Вонґу і переплачували, він і справді був прекрасним кухарем. Може, перед тим як він повернеться до Китаю, вдасться умовити його приготувати якусь справжню китайську страву. Сама ж Рубі була за стійкою бару; вона була така заклопотана, що тільки й змогла, що помахати йому рукою. «Цікаво, а чи кожен салун у Гілл-Енді має таке гарне прикриття, як „Костеван“?» — подумав Александр і схилився до негативної відповіді. П’ятеро дівчат працювали, аж гай шумів: то зникали зі своїми жертвами на кілька хвилин, то знову з’являлися, щоб підхопити нову жертву, яка вже чекала своєї черги. Ясна річ, у місті була поліція; але, скоріш за все, Рубі платила хабарі, щоб її бізнес не прикрили.
Відчувши приємну повноту у шлунку, Александр відкинувся на своєму стільці, щоб побалувати себе сигарою, випити чаю та поспостерігати за гротескними сценами. Він помітив, що, скоріш за все, за послуги дівчат із Рубі розплачувалися наперед.
Потім, коли відвідувачі сп’яніли і поблажливо розм’якли, Рубі сіла за піаніно. Воно стояло відразу ж біля вхідних дверей, повернуте під таким кутом, щоб виконавця було видно всьому залу. Вона підсмикнула спідниці, щоб не наступити на поділ, торкнулася пальцями клавішів і заграла. Александр аж заціпенів, охоплений абсурдним імпульсивним бажанням крикнути на завсідників, щоб ті заткнулися і послухали, — як же ж гарно вона грала! Репертуар складався зі звичних популярних мелодій, але Рубі прикрашала їх вишуканими пасажами, які свідчили про те, що вона з блиском впоралася б і з творами Бетговена чи Брамса.
Поки він не опинився в Америці, Александр мало приділяв уваги музиці, просто через те, що ніколи її до пуття не чув. Але якось у Сан-Франциско він випадково зайшов на концерт Шопена — просто тому, що проходив поряд, — і відкрив у собі пристрасть до музики. Відтоді він ходив на концерти всюди, де б вони не влаштовувалися, — у Сент-Луїсі, Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Венеції, Мілані, Константинополі, — навіть у Каїрі, де він побував на прем’єрі «Аїди», яку Верді влаштував на честь відкриття Суецького каналу. Він мало переймався тим, яку музику виконували — оперу, симфонію, інструментальні соло чи популярні пісні, які співалися в таких місцях, як, скажімо, «Костеван». Усяка музика гарна, коли вона талановита.
І ось тут, у Гілл-Енді, майстерна піаністка грала «Лорену» і співала ті ж самі задумливі сумні куплети, які він чув у виконанні багатьох людей під час своєї американської одисеї — зазвичай без акомпанементу, а інколи під тоненькі тужливі акорди концертіно чи гармоніки.
Лорено, колись ми один одного кохали,
Кохали більш, аніж насмілились сказати;
І ми щасливими з тобою стали б,
Якби кохання наше квітнуло і далі.
Але спливли роки, скінчилося кохання,
І я не буду кликати його примару,
Скажу я їй
