Пташиний спів - Себастьян Фолкс

Одного ранку вони змогли перемовитися у холі, і Стівен знайшов привід повернутися додому з фабрики, а Ізабель — спровадити Лізетту та Маргариту. Коли він прийшов, вона вже чекала на нього у червоній кімнаті.

Потім Стівен сів, оперся на подушки і почав роздивлятися картину з середньовічним лицарем, яка висіла над камінною дошкою. У каміні горіли ретельно викладені вугілля і тріски. Біля дальньої стіни стояла велика проста шафа, де зберігалися штори, килимки, зимові пальто, різноманітні вази, годинники та ящики, які не використовувалися і не знайшли іншого місця у будинку. Нефарбоване дерево віконної рами потріскалося. Вітер ворушив білі квіти клематісу за склом.

Від часу їх подорожі на річку це була перша нагода розповісти Ізабель про Лізетту. У безрозсудній довірі своїй пристрасті він розповів жінці усе, сподіваючись, що вона оцінить його відвертість і не піддасться посередній тривозі. Ізабель було дуже цікаво.

— Навіть не знаю, звідки б вона могла дізнатися про такі речі.

— Мені здається, вона старша, ніж ми вважаємо. Ви, жінки, не починаєте просто відчувати це у певному віці?

Ізабель похитала головою.

— Жанна мені якось розповіла, як це буде, але у мене не виникло ніякого збудження. Нічого такого, що ти розказуєш про Лізетту.

— Я думаю, що вона відчуває відсутність матері. Вона прагне уваги.

— Вона була збуджена? Вона... я навіть не знаю, як спитати.

— Ти хочеш спитати, чи готова вона кохатися із чоловіком?

— Так.

— Готова. Вона вже готова як жінка, її тіло готове. Але я майже певен, що вона обере не того чоловіка.

— Тебе.

— Або іще гірше.

Ізабель похитала головою:

— Нещасна Лізетта.

Вона глянула на Стівена.

— А ти... ти хотів її?

— Ні. У якийсь момент у мене спрацював рефлекс — майже тваринний. Але ні. Я хочу все життя робити це тільки з тобою.

— Я тобі не вірю, — розсміялася Ізабель.

Стівен всміхнувся:

— Ти мене дражниш, Ізабель.

— Звичайно, — вона провела рукою по його животу. — Ти такий нечестивий, — прошепотіла вона йому у вухо.

Іноді Стівенові здавалося, що його тіло — це якийсь канал для втілення волі зовнішніх сил. Він не знав ні міри, ні утоми. Знов опинившись на Ізабель, він подумав про Лізетту. Мабуть, розповідь про нескромність падчериці збочено розпалила жінку.

Пізніше він сказав:

— Я боюся, що вона розповість твоєму чоловікові.

Ізабель, яка вже отямилася, відповіла:

— Мене більше турбує мій обов’язок лишитися і подбати про неї.

— Лишитися?..

— Так. Лишитися і не...

— Не поїхати зі мною до Англії?

Ізабель, яка нарешті почула цю думку, виражену словами, мовчки кивнула.

Стівен відчув радість: хоча саме він це сказав, але так думала вона.

— Проте саме це ти і зробиш, — сказав він. — Полишиш чоловіка, який тебе б’є, і поїдеш звідси з чоловіком, який тебе кохає. Лізетта не твоя дитина. Ти вже і так багато для неї зробила. Врешті-решт, маєш жити і своїм життям — воно у тебе одне.

Стівен відчув надмірний пафос висловлення, але відступатися на став. Він хотів, щоб Ізабель запам’ятала його слова і щоб вони вплинули на її рішення, коли його не буде поруч.

— А що ж ми будемо робити в Англії? — Ізабель піддражнила Стівена. Вона ще не була готова до серйозних роздумів.

Стівен повільно видихнув.

— Я не знаю. Оселимося десь подалі — не в Лондоні. Я найду роботу у якій-небудь конторі. Ми народимо дітей.

Ці його слова наче висмоктали усю її веселість.

— А Лізетта і Грегуар... втратять матір іще раз.

— Якщо ти лишишся, ти втратиш своє життя.

— Я не хочу про це думати.

— Але ти повинна. Мені потрібно повертатися у Лондон наступного тижня. І ти поїдеш зі мною. Або ми поїдемо разом кудись у Франції.

— Або залишайся тут, знайди роботу в місті. Ми будемо бачитися.

— Ні, Ізабель. Ти сама знаєш, що нічого з того не вийде.

— Потрібно одягатися і йти донизу — скоро повернеться Лізетта.

— Перш ніж ти підеш, я хочу запитати. Люсьен Лебрен. Ходять чутки, що ви...

— Люсьєн? — Ізабель розсміялася. — Він мені подобається. Він чарівний хлопець. Але...

— Вибач. Я не мав питати тебе про це. Я просто... хвилювався.

— Не хвилюйся. Тобі нема чого хвилюватися. Є тільки ти. І зараз мені справді потрібно одягатися.