Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Жити сьогодні - Христина Лукащук

Жити сьогодні - Христина Лукащук

Читаємо онлайн Жити сьогодні - Христина Лукащук
стосунки, які тривали неповні три роки.

Я наче збожеволіла. Я поводилася, як поводяться підлітки. Але найцікавіше, що, крім мене, цього наче ніхто й не зауважував.

Ми просиджували до ранку в нічних клубах, танцювали до повного виснаження, блукали нічними вуличками, вмиті теплим нічним дощем. Плаття з тонкого, індійського єдвабу прилипало до мого тіла. Я з острахом відчувала, що воно в мене є. Досі ще є.

Не хочу вас розчаровувати, але коханець він був такий собі. Спочатку. Я навіть трохи розчарувалася, бо не збиралася нікого вчити. Та, з’ясувалося, не було такої потреби. Він все ловив на льоту. Він так чітко вловлював мої бажання, мої примхи, потреби, що ставало лячно. Здавалось, я жодного звуку не видала, нічим не натякнула, що мені зле, неприємно, боляче чи щось не так, але наступного разу вже все було інакше.

Він просив, аби я, лежачи перед ним, пестила себе. Я пробувала. Мені не вдавалось. Я плакала. Не знаю, чи уявляєте ви, що це – коли сорокарічна жінка плаче, бо не здатна сама собі завдати насолоди? Що можна тоді вимагати від чоловіка, який поруч з тобою?

А він заціловував мої сльози відчаю і пробував. Пробував доти, аж поки одного разу я знепритомніла, відійшовши в паралельний – вільний від роздумів світ. Коли я прийшла до тями, то лежала, закутана вкривалом і осяяна його нахабною й задоволеною усмішкою.

– Дякую, – тільки й спромоглася відповісти. В оте «дякую» я вклала всю себе. – Знаєш, тепер я тебе від себе не відпущу.

– Знаю.

– Звідки?

– Бо я перший зробив тобі добре, бо зі мною ти вперше відчула, що таке насолода.

Він мав рацію. Я й справді відчула насолоду в його обіймах. А на самоті думала: «Добре чи зле те, що він зробив зі мною? Те, що він пробудив в мені жінку, це, звісно, чудово, але те, що він пробудив в мені жінку в моїх сорок років? Що я маю робити? Створювати сім’ю трохи запізно. Але відректися від такого щастя, щойно його отримавши, я теж не хотіла. Сподіваюся, ви мене розумієте? – і вона справді з надією подивилась на лікарку. – Та й не могла. Занадто сильним потрясінням це для мене було.

З цікавістю я роздивлялася себе в дзеркало. Доволі миловидна і далеко не стара жінка.

Навпаки, мені не бракувало тієї краси, яка не потребує доказів. Я була жінка на всі сто відсотків. Елегантна, струнка. Мені раптом стало жаль себе хоронити. Але і їсти-зїдати себе поїдом мені теж не хотілося. Я не могла відкинути «хвіст» сумління, мов ящірка, і надіятися, що колись той «хвіст» сам, очистившись, відросте. Я соромилась свого віку.

Я вперше зрозуміла, як це, мати молодшого партнера».

Вона прекрасно бачила, що лікарка уважно стежить за її розповіддю. І щойно відкрила рот, аби продовжити, як тихенько рипнули двері. Вони обидві, начебто їх хтось застав на гарячому, здригнулись і синхронно обернулись на звук.

2

– Мені сказали, що можу вас тут знайти. Був у вас удома, але мені пояснили, що ви на роботі. Отже, це правда. Але ж у вас сьогодні вихідний, то коли ж ви відпочиваєте? – вдавано веселий і невимушений голос ставного чоловіка раптом надтріснув. Перед ним стояли дві пані, вочевидь збентежені його появою. Його прикро вразили ще й розгублені вирази облич цих двох, чимсь невловно схожих між собою, жінок.

Ні, це просто йому здалося. Насправді ця, старша, була геть не схожа на молодшу. Навіть на високих підборах вона не дотягувала зростом до його знайомої лікарки. Та й зачіска в неї була, як на нього, занадто коротка і монохромна.

І однак було в них щось спільне. Його роками натреноване око слідчого не могло цього не вловити. Але він не мав часу дошукуватись, що саме. Йому більше залежало на тому, щоб віднайти в погляді лікарки хоч крихту радості від його появи. І, здається, таки… знайшов.

– Пробачте, що перервав розмову, але мені необхідна ваша фахова думка щодо нових обставин, пов’язаних із цим чоловіком, – і він кивнув для певності в бік палати.

– Нічого, не зважайте на мене. Я теж прийшла без попередження. Прийшла, щоб впевнитися, що це справді він. Якщо не заперечуєте, – вона поглянула на молоду лікарку зверхньо і прохально водночас, – я прийду ввечері і залишуся з ним на ніч.

– Добре, не заперечую, але приходьте завчасно, в дозволені для відвідування години. А там залишайтеся, скільки вважатимете за потрібне. Думаю, я теж прийду, – додала вона, дивлячись собі під ноги.

Тоді стрепенулась і нарешті звела свої великі, сповнені зеленою печаллю, очі на слідчого. Він, здавалося, тільки цього й чекав.

– Ходімо, нас внизу чекає службове авто.

Вони вийшли рука в руку так злагоджено, наче все життя тільки те й робили, що ходили поруч.

– Чому не запитуєте, куди ми їдемо?

– Нащо?

– А як же природна жіноча цікавість?

– У мене інтуїція сильніша за цікавість.

Пильно на неї глянув, аби переконатися, чи бува з нього не глузує. Бо знову відчував, як втрачає пильність з цією рудоволосою жінкою. Та вона не кепкувала з нього. Попри усмішку на вустах, серйознішою він її ще не бачив. Зелені очі зробилися майже чорними з ледь вловним, як у дикої лані, сизим відтінком.

– Про що ти?

– Про те, що відчуваю – ти ніколи в житті мене не скривдиш.

Він ніжно взяв її долоню у свою і вже не відпускав. Аж до відділку вони не мовили жодного слова.


– Мені ось що не дає спокою, – нарешті сказав він, щойно вони переступили поріг міліцейської контори.

– Водій вантажівки, який випадково проїжджав тоді повз місце аварії, стверджує, що бачив якусь маленьку дівчинку. Саме там, де потерпілий втратив керування. Я розпитував у людей, але в найближчому селі немає жодної дівчинки, яка б відповідала описові водія. Там узагалі нема дітей, крім двох немовлят, з якими їхні матері приїхали туди на домашнє молоко і свіже сільське повітря. На моє особисте прохання свідок приїхав та чекає в моєму кабінеті. Чи можеш з ним поспілкуватися і визначити стан його психічного здоров’я?

– Так, звісно, ми ж саме для того й приїхали? – і лукаво на нього глянула.


Це був звичайний собі молодик, який аж зі стільця зіскочив, коли до кабінету, де він самотньо чекав уже добрих півтори години, боячись поворухнутися, ввійшли двоє. Слідчого водій вантажівки вже бачив, але коли той сказав, що привезе лікаря, щоб його оглянув, хлопець і гадки не мав, що цим лікарем

Відгуки про книгу Жити сьогодні - Христина Лукащук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: