Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

— Багато істин загинуло непостережно. Відаєш вельми гаразд, як те робиться. Цінний ти для мене чоловік, лікарю. Шаную і люблю тебе, як брата. Плакатиму невтішно, коли спіткає тебе лихо в Суздалі.

— Зготовлені ми з Іваницею на все.

Ізяслав зітхнув, сльоза скотилася йому з ока й потонула в густій забіяцькій бороді.

— Що маю діяти, брате й сину мій? Хочеш — то їдь. Дам у супровід вірних людей.

— Дяка, князю. Звикли вдвох з Іваницею.

— Дорога далека, шляхи незнані.

— Звик іти не шляхами, а за орлиними гніздами. А ще: від чоловіка до чоловіка. Не скажу, що була моя путь завжди праведна, та, може, спокутую, коли вдасться.

Ізяслав пустив ще одну сльозу в світлу варязьку бороду, розвів руками: хочеш — іди, шукай, спокутуй, може, справді свого досягнеш, а може, й загинеш. Він перехрестився, і всі перехрестилися, окрім Дуліба та Іваниці.

Хрест, як водилося, мав би вінчати всю справу, однак Дуліб не хотів, щоб відмахнувся князь отак просто від нього, мов од мухи, бо в узвичаєно-ритуальному помаху руки була водночас і урочистість, і зневага: тебе ніби й благословляли на діло почесно-благородне, але ніби й закреслювали в своїй пам'яті, в самому житті, замикаючи саме ім'я твоє в безнадійність отого холодного, байдужого перехрещення.

— Відаю, князю, — сказав Дуліб на прощання, — що не вважаєш мене більше своїм слугою прибічним, бо й хто я тобі? Але хотів би сказати на розстання…

— Сину мій! — занадто урочисто вигукнув Ізяслав. — Завше любий будеш моєму серцю. Сам ідеш, без спонуки, і тим ще дорожчий мені. Хочу й молюся, щоб вернувся. Хай Бог тебе боронить і моє князівське слово, допоки воно владне!

— Ну, так, — Дуліб не піддався Ізяславовій нещирій улесливості, за якою легко вбачав безсилу роздратованість. — Ти від свого не відступишся, князю. Можу їхати чи не їхати до Юрія — однаково виступатимеш супроти нього, бо став ти проти цілого роду Мономаховичів — це вже ваша князівська суперечка. Та не я в цім ділі суддя. Лікар єсьм, відаю про хворощі тіла, душевні немочі теж знайомі мені так чи інакше, державні ж розв'язання належаться лиш володарям. Однак перед від'їздом наважіусь сказати тобі, князю, таке. Бував я серед людей трохи, знайомився зі світом і з книжною премудрістю, хоч і не можу дорівнятися тобі в досвіді, ученості й знанні потаємних чинників державних, які знаєш не лише завдяки своєму князюванню в своїй землі, але й через розгалужені зв'язки з володарями чужоземними. То дозволь, коли так, нагадати тобі слова польського князя Владислава Германа, сказані десь тоді, коли ти щойно прийшов на світ, а мене ще й не було. Помираючи, Владислав розділив землі між своїми синами Болеславом і Збігневом. Коли ж вельможі спитали, кому він віддає первородство, себто старшинство, Владислав одповів: «Моє діло розділити волості, бо я старий і слабий, але возвисити одного сина перед другим або дати їм правду та мудрість може тільки Бог єдиний. Моє бажання: щоб ви впокорювалися тому з них, хто виявиться справедливішим за іншого і доблеснішим при захисті землі рідної». Даруй, князю, коли вважаєш зухвальством повторювання цих слів. Та мусиш відати, що їду на діло тяжке, може, й смертельне, їду заради тебе, заради істини, заради честі землі нашої. І тому прошу тебе, князю: молися! І не за нас з Іваницею, не за себе, бо вірю в твою, чесність, а за землю нашу, яку маєш любити понад усе!

— Молитимусь! — вимовив Ізяслав з такою високою урочистістю, аж отець Іоанн шмаркнув од розчулення й розбавив атрамент сльозою, від чого слово «молитимусь» на пергаменті вийшло смішно спотвореним: «милитимусь».

По всьому тому Дуліб міг їхати куди хотів. Не дав собі бодай незначного перепочинку, не стали вони з Іваницею міняти й коней, ні верхових, ні для поклажі, а тільки погодували їх, бо в далеку дорогу завжди слід брати те, в що віриш, а в своїх коней вони вірили.

Дорогу їм значили спалені князем Ізяславом городи й пограбовані княжими дружинами села. Коли ж перебралися через Сейм і заглибилися в праліси, то не було в них ні позаду, ні попереду нічого й нікого, окрім безмовних дерев, причаєно оголених перед настанням зимової холоднечі, байдужої до людської долі, хоч якою б вона заповідалася — лихою а чи розкішною.

Зненацька за одну ніч упав сніг, і тепер пущі лежали під холодним блідаво-голубим небом якісь мовби затишніші, вирізьблювалося виразно на сніговій білості кожне дерево, яскріли під сонцем широкі галявини, причаєно темніли далеко попереду чорні бори, немов загроза для зухвальців, які наважуються до них наблизитися.

Двоє, навіть навіки здружених, все ж неоднаково дивляться на світ, бачать теж не те саме. Це нагадувало струмок у лісі, на обох берегах якого стоять сумно-зчорнілі вільхи. Все тут мовби однакове, і похилені до води вільхи, і засніжені береги (влітку вони зелені від густої трави); і вода тече між берегами однаково, тече вічно, напуває коріння дерев з однаковою щедрістю. Та тільки неоднаковою буде доля цих дерев. Обоє мають рано чи пізно впасти, але одне впаде від натиску вітру, може, ще молодим, а друге достоїться до глибоких старощів, коли вже не витримає власної ваги і зломиться коло самого кореня або ж стане поступово ламатися від вершини.

Людське око також вибирає собі довкола те, що найбільше відповідає душевному настроєві. Тому Іваниця вже першого снігового ранку щоразу натикався поглядом на горобину з кетягами темно-червоних ягід на гілках, притрушених снігом. Горобина чомусь нагадувала Іваниці босу дівчину на морозі — так би й зігрів її, заховав коло самого серця. А там трапилися на путі два дуби, що зрослися докупи коло самого кореня багато літ тому. Один, молодший, потрапив мовби в обійми до старого, вріс у нього нерозламно, з'єднав своє життя, свою долю з цим старим, могутнім, без марних побоювань, що той колись має звалитися під ударами бурі. Має впасти, та не впаде: молодший, син і брат, — утримає старого.

Дуліба найбільше вабили чомусь берези. Але не оті стрункі й білокорі, що збиралися в цілі гаї, звідусюди прихищені розложистими дубами. Щоразу впадали йому в око поодинокі берізки на узліссях, на голих буграх, відкритих усім вітрам і віялицям, нещасні, покручені, мов пальці в старого чоловіка, з хворобливими темними наростами на білій колись корі — вони були зовсім не схожі на отих гордих, пречистих, струнких, що ховалися в лісових захистках. А ті ще й дивилися на нещасних з жалем і погордою, так