Спартак - Рафаелло Джованьолі
Вихований з дитинства на вченні Епікура, він керувався в житті настановами свого вчителя і не шукав глибокого серйозного кохання, від якого доводиться
… страждати марно, мучитись, каратись, —
Бо рани серця від жалів пекучих
Чимдалі дужче ниють і ятряться…
Він шукав кохання легкого, короткочасного, щоб
… стрілу Амура з серця виганяти
Новими стрілами…
Як клин з колоди вибивають клином…
Але це не завадило йому кінчити своє життя самогубством у сорок чотири роки саме через безнадійне, нерозділене кохання.
Лукрецій — юнак незвичайного розуму, видатний, люб'язний і привабливий — був заможним і не скупився на витрати для своїх розваг. Він частенько приходив провести кілька годин у домі Евтібіди, і вона приймала його більш люб'язно ніж інших, багатших і щедріших від нього.
— Так ти мене кохаєш? — кокетливо говорила юнакові гречанка, граючись його кучерями. — І я тобі ще не набридла?
— Ні, я кохаю тебе все дужче й дужче.
1Привіт.
Цієї миті почувся легенький стукіт у двері.
— Хто там? — спитала Евтібіда.
Аспазія смиренно відповіла:
— Прибув Метробій із Кум…
— Ах! — радісно скрикнула Евтібіда, скочила з кушетки і вся зашарілася, — Він приїхав?.. Проведи його до екседри… Я прийду зараз.
І, повернувшись до Лукреція, який з видимим незадоволенням теж підвівся, вона заговорила швидко й переривчасто, але ласкаво:
— Почекай мене… Чуєш, як надворі ще лютує негода?.. Я зараз повернусь… І якщо його звістка буде тією, якої я пристрасно чекаю цілий тиждень… Якщо цього вечора я задовольню ненависть жаданою помстою, мені буде весело, і частина цих веселощів перепаде тобі.
З цими словами вона вийшла з приймальні сильно збуджена, лишивши Лукреція здивованим, незадоволеним і зацікавленим.
Похитавши головою, він став ходити в глибокій задумі по кімнаті.
Буря бушувала, і блискавка раз у раз осявала кімнату зловісним світлом; від страшного гуркотіння грому здригався весь будинок. Між ударами грому з незвичайною силою проривався шум граду й дощу, а дужий північний вітер з лютим свистом дув у двері, вікна, в кожну щілину.
— Он як розважається Юпітер, щоб показати юрбі зразок своєї руйнівної могутності, — з легкою іронічною посмішкою прошепотів юнак.
Трохи походивши по кімнаті, Лукрецій сів на кушетку і довго сидів у глибокій задумі. Ніби віддавшись на волю натхнення, збудженого цією картиною боротьби стихій, він раптом узяв з маленької шафи навощену табличку і став швидко писати срібною паличкою з залізним наконечником.
Тим часом Евтібіда ввійшла до екседри, де вже був Метровій. Знявши свій плащ, він заклопотано оглядав дірки на ньому. Гречанка крикнула рабині, яка саме входила:
— Ану, розпали дужче в коминку вогонь та приготуй одяг, щоб наш Метробій міг переодягтися, і подай у трикліній добру вечерю.
І відразу ж, звернувшись до Метробія, вона потиснула йому обидві руки і запитала:
— Ну як?.. Чи добрі вісті ти привіз, мій славний Метробію?
— Із Кум — добрі, а з дороги — погані.
— Бачу, бідолашний мій Метробію. Сідай сюди, ближче до вогню. — Говорячи це, вона присунула стілець до коминка. — Та кажи мерщій, чи дістав ти бажані докази?
— Як ти знаєш, чарівна Евтібідо, золото відчинило Юпітерові бронзові ворота до башти Данаї…
— Облиш теревені!.. Невже ванна, що ти прийняв, не втихомирила тебе?..
— Я підкупив рабиню і через маленьку дірочку, просвердлену в дверях, мав змогу не раз бачити, як удосвіта, коли кричали треті півні, Спартак входив до кімнати Валерії.
— О боги пекла, допоможіть мені! — з дикою радістю скрикнула Евтібіда. Її обличчя палало, розширені зіниці блищали, а губи й ніздрі тремтіли, роздувалися, мов у тигриці, що прагне крові.
— Переодягнись, потім піди до триклінія попоїж і чекай мене там.
«Не хотів би я попасти в яку-небудь погану історію, — міркував старий комедіант, ідучи до кімнати для гостей, щоб змінити мокрий одяг. — А від цієї навіженої можна всього чекати… Боюсь, чи не зробив я великої дурниці».
Але, переодягшись і ввійшовши до триклінія, де на нього чекала добряча вечеря і фалернське вино, достойний муж постарався забути про свою лиховісну подорож і передчуття якогось тяжкого, близького лиха.
Не встиг він повечеряти, як до триклінія раптом увійшла зблідла, але спокійна Евтібіда. В руках вона тримала сувій папіруса, тобто найкращого в той час паперу. Він був загорнутий у тонкий пергамент, розмальований суриком і перев'язаний стрічкою, кінці були скріплені воском, запечатаним перснем Евтібіди з зображенням Венерн, що виходить з морської піни.
Збентежений цією появою, Метробій спитав у дівчини:
— Еге… чарівна Евтібідо… я бажав би… я хотів би… Кому призначено цей лист?
— Ти ще мене питаєш?.. Луцію Корнелію Суллі!..
— Ох… присягаюся маскою бога Мома, — не будемо поспішати з нашими рішеннями, моя дитино…
— Нашими?.. А до чого тут ти?
— Хай заступиться за мене Юпітер… А що коли Суллі не сподобається, що хтось втручається в його справи?.. Що коли замість ображатися на свою дружину, він візьметься за донощиків?.. І що коли справа обернеться ще гірше — а це найімовірніше, і він вирішить образитися на всіх?
— А що мені до того?
— Але… як же, не квапся… моя дівчинко… Якщо для тебе нічого не значить гнів Сулли… то він забагато значить для мене…
— Та хто там про тебе турбується?
— Я, я, чарівна, люба людям і богам Евтібідо, — запально відповів Метробій. — Бо я дуже люблю себе!
