Гіркий край, Констандія Сотиріу
«А я й не знав, що існують залізні ластівки, — сказав Карліто, — не знав, що існують птахи із заліза. Колись я чув про мідних орлів та срібних голубів, а от залізну ластівку ніхто ніколи не бачив».
«Це — вигадки все, — відповіла йому Залізна Ластівка, — небилиці про те, що існують мідні орли та срібні голуби, і про якихось інших залізних птахів теж усе побрехеньки. Насправді існує лише залізна ластівка».
«Яка живе на березі річки й робить собі житло з мулу», — додав Карліто.
«Саме так, — кивнула головою ластівка. — Ми живемо по берегах річок і будуємо домівки там, де є вода. Не можемо без води обійтися, без вологи».
«Але, — засумнівався Карліто, — як можна жити біля води, коли ти з заліза, як це: бути залізним і жити біля річки?»
«А отак! — відповіла ластівка. — Можна, коли іншої ради нема. Іржавіємо, що поробиш! Наше пір’я псує вологість, вода вбиває залізо, що містять наші душі. Щоосені наші крила стають важкими через іржу, кришаться об землю з кожним кроком, і ми вже не здатні літати. Це тому, що в ті дні ми шукаємо кохання».
«Що це таке — кохання? — спитав Карліто. — Що з ним роблять?»
«Кохання візьме нас на руки і витягне наше поіржавіле пір’я, — відповіла ластівка. — Кохання візьме нас на руки й одне за одним повитягає все заіржавіле пір’я. Самотужки в нас не виходить це зробити. Ми не можемо летіти в теплі краї з поіржавілим пір’ям, а потім вертатися назад до річки і будувати свої домівки з мулу в вибоїнах, які лишає річкова вода. Треба позбутися старого, щоб виросло нове. Нове пір’я вже не поіржавіє. Дай мені спокій, треба будувати хатинку».
Карліто похитав головою. «Треба кохання, щоб у тебе випало поіржавіле пір’я. Так, адже, якщо кохання не повитягає його, ти помреш».
«Помру, — погодилася Залізна Ластівка. — Якщо ти не полюбиш мене до осені, якщо не полюбиш мене так сильно, що повитягаєш усе поіржавіле пір’я, я впаду на глибоке дно й там помру. Треба тобі полюбити мене до осені, інакше я помру. Дуже полюбити. А тепер забирайся, мені треба будувати хатинку».
Восени Залізна Ластівка обважніла через поіржавіле пір’я і гепнулася на землю, і чалапала, тягнучи свої зіпсовані водою та вологою крила, обламуючи їх об землю. Більше вона не могла злетіти. Карліто взяв ластівку на руки й почав висмикувати поіржавіле пір’я з лівого її боку.
«Нам самим поіржавіле пір’я ніяк не повисмикувати, — сказала Карлітові Залізна Ластівка. — Якби ти не полюбив мене так, що власноруч повитягував усе поіржавіле пір’я, я померла б».
Карліто продовжував вискубувати пір’я з лівого боку, витягав брунатні пір’їни і ламав об землю. Незабаром лівий бік почав знову скидатися на новий. Залізна Ластівка випростала своє ліве крило. «Поглянь лише! — сказала вона. — Поглянь!»
Карліто подивився й поставив ластівку на землю. «Я не зміг полюбити так сильно тебе до кінця, щоб повитягати все поіржавіле пір’я. На це влітку не вистачило часу. Я не встиг полюбити так сильно тебе до початку осені».
«Ти мав полюбити мене дуже сильно, — ридала ластівка. — Мав полюбити дуже-дуже, щоб я жила, або — лише трішки, щоб я померла».
«Дуже-дуже я тебе не полюбив, — сказав Карліто, — але і трішки я теж тебе не полюбив, так, щоб дати тобі померти».
«Я лишуся навік розділеною навпіл», — ридала далі Залізна Ластівка.
«Мого кохання вистачає саме на стільки», — відповів їй Карліто.
«Якби ж це не були вигадки, — сказала йому в сльозах Залізна Ластівка, — якби ж справді існували мідні орли та срібні голуби!»
«Єдине, що існує насправді, — відповів Карліто, — це — Залізна Ластівка. Лише залізні ластівки існують у природі, лише із заліза можуть бути птахи. І ніхто їх ніколи в очі не бачив».
— Тре’ їй положить ножниці.
— Мо’, їй ножниці і не положили?
— У той час, коли вона народжувала.
— У той час, коли вона привела у світ.
— Ножиці прямо під подушку.
— Залізні, тіки вона привела у світ.
— Залізо тебе береже.
— Залізо відваджує Добрих Жіночок.
— Але ножниці складені.
— Якщо покладеш під подушку розкриті ножниці, лихо тебе спіткає, прийде і візьме тебе.
— Мо’, їй під постіль поклали розкриті ножниці?
— Якщо ти важка, то носи собі за пазухою сорок днів.
— Ножниці, еге ж!
— Тіки так можна відвести лихо.
— Ти, Спасуло, засовувала собі за пазуху закриті ножниці?
— Засовувала, шоб залізо тебе берегло?
— Година, коли ти помираєш, Спасуло, і коли народжуєш, одна й та сама.
— Так случаєцця, коли одходить душа.
— Не було нікого в тебе, Спасулонько, хто тебе захистив би.
— Не мала, Спасулонько, ти нікого, хто поклав би залізо для твого захисту?
Якщо Георгія щось затамувала проти мене, якщо вона має через щось гніватися на мене, то це через те, що я погодилася, аби вона знялася на тому фото. Пам’ятаєш, Спасуло, як Георгія знялася на тому фото? Як її, дитя, по-суті, зняли на тій фотографії? На одній з мирних демонстрацій. Біля китайського посольства. Чи американського? Точно, біля китайського. Ми прокидалися, одягалися в чорне і йшли на демонстрацію. На протести. Ледь зайнявся світанок. Я завжди тримала перед собою велику світлину з Йоргосом. Ту, яку з пані Лулою ми зробили впізнаваною. Георгії ми дали нести світлину з нашого шлюбу, фото молодят. Щоб бачили люди, що Йоргос колись був і нареченим, що він не був вічно солдатом. Що от і Георгія вже є, їй два-три рочки, і ми стоїмо в живому ланцюгу біля посольств і вигукуємо, щоб нам повернули Йоргоса, який пропав безвісти. І що — ось вона, тримає наше шлюбне фото. Фото молодят. Що колись ми побралися. І ми стояли завжди в перших рядах, чи тому, що хотіли, щоб у посольствах побачили точніше Йоргосове обличчя, чи тому, що я боялася, як би мені не затоптали в натовпі дитину. Дуже на нього була схожа. Така ж невеличка, так і не виросла. У той день побачив нас один фотограф. «Чекайте, — каже, — чекайте. Хочу сфотографувати дитину. Можна її сфотографувати? Хай мала стане ось тут на розі. Лише нехай не тримає фото лицем до себе». «Георгіє, візьми фотографію як
