Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук
— Шлюбись із тим, хто тебе сюди приніс, — чавунним голосом промовила Юстина. — Повіла ж тобі: маю нареченого, котрий на небі. Не хочу мерзького й нечистого, а бажаю зберегти чисту невинність.
— Але ж мені здалося, — сказав я, висячи на одній руці, — кликала мене!
Тоді вона засміялася чорним, залізним сміхом:
— Кликала тебе? Пса шолудивого? Біс тебе кликав, а сам згинь, пропади з моїх очей! І не навдокучай більше!
Страшні слова промовили чорні вуста її, із темряви зіткані, і ті слова й стали вітром, якого й справді досі не було. І чи від того вітру, чи з безсилля, чи від урази, чи від образи (адже вкотре був названий шолудивим псом) розтислася рука, що трималася цупко верху Юстининої хоромини, і полетів я у темряву, як камінь, пущений у криницю, чи як падає зірка у серпневу ніч, на ходу згоряючи. І я також летів, на ходу згоряючи, і хоч відстань од верху хоромини була й невелика, мені здалося, що лечу безмір довго, що нутро мені й справді випалюється, а може, це самоспалюється там малий сліпий скрипаль і співака разом зі своїми стрілами, луком та піснями. Отож я летів усе глибше й глибше, внурюючись у прозорий пісок ночі, аж доки не згорів остаточно в мені хлопець із золотим тілом і з перев’язкою на очах, доки не вкрилась утроба моя грубим шаром попелу, отоді я й гримнув на землю. І підійшов до мене вигинливою, пружкою ходою брат мій, а Юстинин пес, і поцілував мене в губи, спитавши підхлібно:
— А ковбаски мені, босяче, сьодня не приніс? Хороша була, скажу, ковбаска, але мало.
І саме в цей час на вулиці заспівали мої друзяки-писарчуки у новій своїй подобі: Онисим-жабур зробив очі щілункуватими, витяг шию, надув щоки і почав скрекотати й сюрлюкати, як достеменна жаба; Онисифор-козел з білою бородою і з рогами, загнутими назад, розтулив пащеку, повну білих, чи радше жовтих, зубів і тремтливо замекав, заволав, високим голосом повторюючи мелодію, зачату жабурем; Олександр-осел звів морду, з якої спливала слина, до неба, махнув нею й великими вухами і закричав: „І-го-го!“ — що виглядало ніби приспів до пісні. І мені здалося, що Юстина, там, у темному вікні, схопилася руками за лице, гримнула навколішки і заволала під звуки тієї дивної, і надто голосної, і надто брутальної пісні:
— Боже! Чому мене ганьблять ці нечестивці? Заради тебе від нього відмовляюся, хоч серце моє згоряє через нього! Що лихого, Боже, учинила я в світі? Що поганого в тому, що цей світ проклинаю і до тебе душею рвуся? Тобі хочу служити й тобі належати!
Відтак мій брат, Юстинин пес, усовістився, забув про ковбасу, якої я йому цього разу не приніс, і з лютим гавкотом кинувся на паркана, тарабанячи в нього лапами, гаркаючи, гавкаючи, підвиваючи. І диво було в тому, що той лемент не збудив ані вулиці нашої, котра мирно спала, ані батьків Юстининих, котрі також мертво спали; можливо, дядько мій Кипріян наслав на них такий твердий сон. А друге диво було те, що оті гарки й гавкоти собачі звучали в лад до жаб’ячої й козлиної пісні, а все це, ніби приспів, відбивалося ослячим: „І-го-го!“ Я ж лежав на землі, простертий і наполовину тією землею проковтнутий, і мій зір печально линув у небо, де з явився раптом місяць, бо доти його там не було, і той місяць подобав на розсічене коло, зігнутий обруч чи колесо, кінці якого були розрубані, і з тих кінців і крапали на землю ковтки пітьми, яка пульсувала, ніби груди людини, що довго бігла і нарешті зупинилася. Дивився на те розсічене коло, і тихі сльози витікали з моїх очей, адже це не я лежав, наполовину проковтнутий землею, а моє нерозумне й нерозважне кохання до дівчини, яка хоче не жити, а вмерти, не зерно творити із зав’яззю Божої таїни, а гній і тлінь із свого тіла, бо смерть вона кохає, смерті бажає, смерть закликає, і немає їй ніякого діла до живого світу й істини його вічності, через яку той світ живе. Я ж плакав тому, що не хотів, аби така краса гинула, не бажав, аби така квітка вмирала, не виконавши призначення, до якого була створена природою, а це значить Богом, бо замість сильної, як смерть, любові, вибрала сильну, як любов, смерть.
— Боже! — лементувала в мене над головою Юстина, заламуючи руки і зводячи їх до неба, — чому себе нещасною такою відчуваю? Що лихого, Боже, учинила, тобі ж хочу служити й тобі належати! Вже погасила я кохання до того пса шолудивого, вже я звільнилася, отож забери мене зі світу цього, Господи!
А за парканом від вулиці все ще співали мої друзяки-писарчуки: Онисим не тільки скрекотав і сюрлюкав, але й кричав, наче йому живота розрізали, роздираючи щосили пащеку; Онисифор не тільки тремтливо мекав, трусячи бородою й рогами, а козлоголосо вигукував щось схоже на слова, але й не слова; Олександр же не тільки як приспів видавав своє: „І-го-го!“ — а й перетворив його у волання: „О-о-о!“ — і те волання стало мов стогін і як регіт, змішані вкупі, і чимось нагадувало погук сича, а не ослині покрики.
І тут мені здалося (побачити того не міг, бо лежав на землі за парканом, біля якого й досі кидався на дошки Юстинин пес, а мій брат), що від верби, там, де стояла тінь чи дядька Кипріяна, чи може, когось іншого, виткана із темряви, рушила сюди розсерджена й опечалена постать, і я тепер остаточно переконався: був це таки мій дядько. А ще був він вельми розгніваний, адже його чари виявилися безсилі, отож відчувся осоромлений, відтак сам захотів піти до Юстини, сподіваючись на чарівницьку силу свою. Спершу він у жінку перетворився (і я подумав, що це Домна Жданова Щенявська), але не втримав у собі цього образу, і той розпався; тоді він у іншу жінку перетворився, що вийшла з піни річкової в тому місці, де росла
