Зібрання творів - Амброз Бірс
– Містере Бруне, – мовив Гартрой, – мабуть, ви не здогадуєтеся, чому мені вдалося викрити вас, перебраного та замаскованого, і звідки я знаю ваше ім’я та прізвище.
– Я й не пробував здогадатися, капітане, – спокійно й гідно відповів полонений.
– У всякому разі, я б хотів, щоб ви таки дізналися... Аби тільки вас не образила ця історія. Доводжу до відома, що знаю вас ще з осені 1861 року. На той час ви служили шереговим в Огайському полку й були хоробрим та надійним солдатом. На превеликий подив і жаль командирів та товаришів, ви дезертирували й перейшли до ворога. Незабаром у воєнній сутичці вас взяли в полон, упізнали, й трибунал присудив вас до смертної кари. Перед виконанням вироку вас розкували й помістили у вантажний вагон, що стояв на бічній залізничній вітці.
– Це було в Ґрафтоні, що у Вірджинії, – сказав Брун, струшуючи мізинцем попіл із сигари. Не дивився на співбесідника.
– У Ґрафтоні, – повторив капітан. – Отож одної темної дощової ночі поставили солдата сторожувати вас. Він якраз повернувся з довгого виснажливого маршу. Вартовий сидів у вагоні, біля дверей, на ящику з-під печива. Мав заряджену рушницю з прикріпленим багнетом. Ви сиділи в кутку. Вартовому наказали стріляти у вас при спробі встати.
– Але якби я попрохав дозволу встати, він міг би покликати капрала охорони.
– Так. Ви обидва мовчали. Минали години, й цей вояк піддався вимогам природи. Сам собі заробив смертну кару – заснув на посту.
– Цим вояком були ви.
– Що?! Ви впізнали мене?! І весь час пам’ятали?!
Зірвавшись на ноги, Гартрой, очевидно схвильований, ходив узад-вперед. Обличчя спаленіло, очі втратили холодний безжальний вираз, із яким споглядали понад цівкою револьвера. Тепер вони напрочуд потепліли.
– Я впізнав вас, – відповів Брун, і досі незворушний, – щойно ви наказали мені здатися. Нині, коли все так склалося, мені й у голову не прийшло згадувати старе. Може, я зрадник, а що шпигун – то цілком певно. Але я не хочу стати ще й прохачем.
Спинившись біля полоненого, капітан подивився йому у вічі й хрипкувато заговорив.
– Містере Бруне, будь ви хоч ким, це вже як сумління дозволяє, але ви врятували мені життя, запропонувавши взамін своє власне. До вчорашнього дня я гадав, що вас стратили... Що вам випала така доля, яку можна було б легко оминути – завдяки моєму злочину. Досить було зіскочити з вагона – і тоді перед розстрільною командою замість вас став би я. Але ви почували божественне співчуття. Ви пожаліли втомленого, дали йому поспати, попильнували, а коли настав час замінити його свіжим вартовим і заодно спіймати на злочині, ви делікатно розбудили бідолаху. Бруне, Бруне, це було добре діло... величне... воно...
Гартроєві зірвався голос. Обличчям збігали сльози й скапували на бороду та груди. Сівши за стіл, він сховав лице в долонях і схлипував. Крім схлипування, нічого іншого не було чути.
Зненацька дзвінка трель ріжка проголосила збір. Капітан здригнувся й відірвав мокре обличчя від долонь. Воно смертельно сполотніло. Знадвору, з осоння долинав гомін. Тупотіли солдати, стаючи в шеренгу. Гукали сержанти на перекличці. Постукували барабанщики, напинаючи шкіру на інструментах. Гартрой заговорив знову:
– Я мав би зізнатися у злочині й доповісти про вашу великодушність. Тоді вас могли б помилувати. Сто разів я постановляв так зробити, але не давав сором. Крім того, ваш вирок був слушний і справедливий. Що ж, прости мені, Господи! Я так нічого й не сказав, а невдовзі мій полк перебрався в Теннессі. Відтоді я нічого не чув про вас.
– Не варто перейматися, сер, – відповів Брун, незворушно. – Я втік і повернувся під свої знамена – конфедератські. Мушу додати, що я, перш ніж стати дезертиром, попросив дозволу піти у відставку. І відверто пояснив причину – змінилися мої погляди і переконання. Мені відповіли дисциплінарною карою.
– Так, але якби мені дісталося по заслузі за свій злочин... якби ви не подарували мені життя... я ж то прийняв цей дар і не віддячився... Ви б тоді не постали ще раз перед неминучою смертю.
Полонений ледь здригнувся. На його обличчі з’явився вираз тривоги й неспокою. Може, ще й здивування. Цієї миті у вхідному отворі намету з’явився лейтенант – ад’ютант капітана.
– Капітане, – сказав він, відсалютувавши, – батальйон вишикувано.
Опанувавши себе, Гартрой обернувся до ад’ютанта і відповів:
– Лейтенанте, передайте капітанові Ґрему, що я наказав йому перейняти командування батальйоном. Хай вишикує частини трохи далі – за бруствером. Ось цього джентльмена – зрадника і шпигуна – належить розстріляти у присутності всіх офіцерів і солдатів. Підете удвох, разом із ним. Без кайданів і без конвою.
Поки ад’ютант чекав біля входу, два чоловіки в наметі звелися й обмінялися церемонійними уклонами. Брун зразу ж вийшов надвір.
За півгодини старий чорношкірий кухар – крім командира батальйону, єдиний, хто залишився в таборі, – так наполошився від залпу мушкетів, що впустив чайника з окропом на вогнище. Дарма що впав у досаду, але й не гадав дослухатися, дарма що гучно зашипіла вода на жару, та кухар цілком міг почути виляск пострілу пістолета – цього разу ближчий. Капітан Гартрой зрікся життя. Не міг далі жити з цим даром, не дозволяло сумління.
Згідно з проханням, висловленим у передсмертній записці, адресованій капітанові Ґрему, новому командирові батальйону, Гартроя поховали – як і Бруна – без військових почестей.
У темному затінку гори, яка вже нічого не пам’ятає про війну, солодко сплять двоє чоловіків у давно забутих могилах.
⥈
Офіцерське поріддя
І. Про застосування ввічливості
– Капітане Рансоме, вам не належить щось та й знати. Цілком досить виконати мій наказ. З вашого дозволу, повторю його. Якщо ви зауважите бодай якесь переміщення ворожих військових частин на вашій ділянці фронту, то відкривайте вогонь. Якщо на вас підуть у наступ, то втримуйте свою позицію скільки змога. Чи зрозумілі мої слова, сер?
– Зрозуміліших не буває. Лейтенанте Прайсе, – звернувся капітан до офіцера своєї батареї, який тільки що під’їхав верхи й почув генералові слова, – суть цього наказу ясна й проста, правда ж?
– Цілком ясна.
Лейтенант проминув їх і поскакав на своє місце. Якийсь час генерал Камерон3 і командир батареї посиділи в сідлах, мовчки дивлячись один на одного. Не було про що говорити. Очевидно, вже й без того забагато сказано. Холодно кивнувши, генерал